Мишастий морок виповзав з кімнати Двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп. Гойдався в шклянці шпатовий мускатель. І стіл прямів. І штори край вікна шамріли з вітром. Об ботфорти терлись, і мерва дум, ночима перетерта, нестерпно ліловіла, ніби кнастер. Мольберт молився. Спрагле полотно Стікало тінню по рудій долівці І розпливались кола, очі сліпли над гусячим пером. Уже вино не покріпляє. Зжужмлена душа, мов мотовило, обростає згадками, в шезлонгу западає на лопатки і по кімнаті — безшелесно шастає. Легкою плямою світліє день, вже клавесин шаріє перламутром. І контрабандою світання йде, мов перламутр, холодне й каламутне. Зійшла під трави ніч. І на стіні Гранчаста заряхтіла порцеляна.
І хлюпнуло вино у кришталі. Папір, і лікті, і шлафрок — заплямлені. Ніч недописана і недопита, але неспитий ранок майорить. Він вирвався, мов кінь несамовитий, віщуючи сухокопиту хіть до макового степу — на вітрах і — на вітрах — лісів, що ходять ходором... Де — на вітрах — дівочий переляк од поцілунку і терпкого глоду. Іди ж — любись, кохайся, шаленій, впивайся голубим, зеленим, зельним і уклонися Матері доземно за чорні ночі і червоні дні. Провілглий ранок іволгу збудив і солов’ї проміння проволожили іди — мужній і сам себе помножуй У ранній радості і радісній біді. Іди — щоб серце висвітлить з ночей У майовому полі на безмежжі. І не барись — ти завше вічний дервіш З сомнамбулічним спалахом очей. Тож проривайся — в поле, до води, До гір, до зір, до молодого сміху. Тож проривайся — крізь людську зловтіху, пересуди, і осуди, й суди. Нехай тобі замає більший світ І більша ніч замає над світами, Та, випроставши руки, у нестямі Ти проривайсь: — Привіт тобі, привіт, о зельна Земле!
Березень 1965 року
Вірш датовано березнем 1965 року. Світоглядно твір був настільки важливим для Василя Стуса, що він відразу подав його до друку в журнал «Дніпро» (публікація в липневому числі журналу). Тематично - це маніфестація рвійності та засвідчення бунтарського характеру творчості Стуса, проектована на творчі пошуки знакового для нього Й.-В.Гете часу належності останнього до руху «Бурі і натиску» (нім. «Sturm und Drang», 1767-1785).
Молодий Гете став одним із перших учасників руху, що проголошував відмову від культу розуму, визначального для класицистичної літератури епохи Просвітництва. Така філософія творчості була дуже співзвучною настроям Василя Стуса періоду першої половини 1960-х років. Поет рішуче пориває з домінуючою в той період публіцистичною поезією та національно-етнографічним епігонством.
У цьому творі Василь Стус постає ще й як один з «пізніших» авторів портрета «молодого Гете» (поряд із Томасом Манном, Германом Гессе, Дьйордем Лукачем, Маріетою Шагінян, Костянтином Гамсахурдією), і як творець екзистенційного міфу про Вертера: те, що в «Стражданнях молодого Вертера» веде до самознищення героя - надмірна чутливість, любов, болісне (де навіть «вино не покріпляє») зіткнення зі світом, – у Стуса постає імпульсом до прориву в тактильний вир буття («неспитий ранок майорить», «мольберт молився»). Вірш можна прочитувати і як відкриту полеміку з вертерівською моделлю існування, де замість фатального надлому, що завершується самогубством, пропонується цілком інша етична модель: мус витримати надмір життя (особливо творчий, адже твір мистецтва - форма загострення внутрішньої кризи й, водночас, її подолання) щоб, пройшовши крізь нього, набути абсолютної, навіть тілесно-стихійної («зельна Земля») повноти буття. Фатальній нездоланності Й.-В.Гете поет протиставляє необхідність перетворення перетворення ("кшталтування" характеру) митця, якщо він справді сукчасмний і не уникає викликів доби.
Цей вірш слід вважати поетичним маніфестом обраного шляху: формування індивідуально максимально смислово концентрованого естетичного світу, ословленого лаконічною мовою (без неприпустимих в 20 столітті сентиментально-чуттєвих орнаментів).
"...витримати надмір життя... щоб, пройшовши крізь нього, набути абсолютної, навіть тілесно-стихійної повноти буття".
З середини 1960-х і аж до естетики «палімпсестів» творче бунтарство і творчий пошук стають визначальною ознакою творчої еволюції Василя Стуса, який протиставляє себе традиційній і специфічно рустикальний національній естетиці, яка фактично «консервувала» розвиток нової – у випадку Стуса гранично концентрованої – поетичної мови (магістральний шлях розвитку поезії за версією Василя Стуса). Багатослів’я, «солов’їні співи», розчулення і замилування традицією, що формувало загальну поетичну картину того періоду, поет безжально відкидає, обираючи шлях «максимальної концентрації змісту і «чоловічого» (не сентиментального) способу вираження змісту у тексті. В цьому сенсі бунтарство Й.-В. Гете і Василя Стуса доволі подібні: перший відкидав пануючий сухий раціоналізм, другий – традиційний зовнішній (позірний) етнографізм, що консервував розвиток і виглядав цілковитим анахронізмом у світовому контексті.