Класика потрібна лише тоді, коли вона співзвучна сучасності. Коли твір, нехай навіть і незвершений, отримує нове емоціне забарвлення в нових обставинах і новому часі.
Таким є незавершений вірш Василя Стуса, написаний в Мордовських таборах 1975 р., коли поет перебував у критичному стані...
Мій тату будьмо. Нині і повік одна в нас доля — свій приділ справляти і мужньо голови не попускати хай злигодням і загубився лік.
Мій тату, будьмо. До чарок кількох постав одну — для мене. Хай з тобою я вип’ю як колись. Над головою одне в нас небо — вечора й зірок. Мій голубе, мій байдо, тату мій! Як я про тебе, пам'ятай про сина і хай тебе здоровить Батьківщина, котра була подарувала сина аби забрати. Будь же вдячний їй!Напризаході сонце наших днів та нам ще жити і горілку пити і рідною землею походити, досвітніх сподіваючись огнів.