РЕДАКТОРОВІ "ВІТЧИЗНИ" Л. ДМИТЕРКОВІ Копія "ЛІТЕРАТУРНІЙ УКРАЇНІ"
(З приводу статті Л. Дмитерка "Місце в бою" — про літератора, який опинився по той бік барикади)
Барикади завжди були окрасою героїчних революційних літ. Так було ще в 1789, 1830, 1848, 1871, 1905 рр. Зараз іде рік 1969 — рік мало героїчний, рік повсюдного наступу реакції. А в роки реакції барикад не будують, в ці роки вони стають тільки художнім засобом, шаблоновою фігурою поліцейської статистики, яка ні до чого не зобов'язує. Тим більше до думання.
Справді, барикади мають тільки один бік, на якому стоять люди, що обороняються. Вони — в глухій обороні. В наступі — ви. Вони захищаються. Наступаєте ви — шпальтами газет і журналів, загонами фіскалів і кагебістів, цензурними лещатами й арештами, таємними нарадами та закритими судилищами. В наступі ви — і хай благословить вас реакція всіх часів і народів, яка ці барикади завжди трощила!
Барикади мають тільки один бік, і він не ваш, Дмитерку, не ваш! Ваше постійне місце — бути супроти барикад. Там ви прописані навіки. Так що — наступайте в лавах реакції, утверджуйте свою художню індивідуальність! Залишайтесь вірними собі.
Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з'явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і К°), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з'явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Є.Сверстюка та І. Світличного — людей, які повернули нам почуття самоповаги.
Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання.
Ви добре знаєте, що на шпальтах теперішніх газет і журналів цих прізвищ майже не зустрінеш, як не зустрінеш багатьох тих, кому імпонує Дзюбина "заповзятість і красномовство". І ви добре знаєте, що важить тут не воля згаданих осіб, а воля тих, хто затверджує списки людей, позбавлених публічного права голосу. Ви редактор журналу, Ви знаєте цих людей поіменно: їхній список лежить у вас у шухляді робочого столу.
Зараз на голову одного із них чигає небезпека. Прикрившись вашим ім'ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя — за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно?
Зараз цей чорний чоловічок готується дати бій людині, зв'язаній по руках і ногах, позбавленій природного права захисту. Він користується вашими послугами, аби створити видимість чесного двобою. Насправді ж він готує розправу. Навіщо ж вам — це місце в розправі? Над ким? Над найчеснішим лицарем нашої культури, критиком, рівних якому радянська українська література майже не знала за своїх п'ятдесят років!
Горе тій країні, де цькують людей як І. Дзюбу, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбивають при цвіті тисячі талантів, так важко народжуваних матерями. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті.
Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм справедливості, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цькуєте. Може, саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння.
Прошу вас — не ображайте нащадків. І — пожалійте свою сиву голову. Хіба вам замало минулої ганьби?
Василь СТУС
Київ, вул. Львівська, 62, кв. 1.
[1969]