Наснилась, мов сонце — жовтава і біла і душу купав твій, як літепло, сміх, і все гомоніла про щось, гомоніла, руками закривши розпуття доріг. Грайливо обнявши погруддя різьблене, ти світ обернула на давні літа, аж серце, збудившись, забилось шалено і стиглі додолу хилились жита. Додолу, додолу, в це золото літа, в родючий чорнозем, на колос тугий. Жовтава і біла — мов сонцем залита, аж сон увірвався мені дорогий.
