Наснилися мені мої кохані і кожна з них чужа і не моя. І кожна, мов холодна течія, моєї віри підмиває камінь. І кожна з них, убрана до весіль, несе в руках сумний букет трояндний - рясний, як радість, ярий, наче біль, що чим нестерпніший, то більш принадний. Гуртом рушаємо до когось в гості, а тому очі круглить переляк. Не сподівався він стількох друзяк: стоїть блідий, сумний, простоволосий. О ні, не надарма оцей парад, мов поховальний хід. І я сумую, не знаючи, котру з своїх троянд - червону ачи білу подарую, аби не сприкрити. Здається, сто смертей взяло мене під руки і згубило межи собою. Ледь допіру дніло, і ледь торкався сон моїх очей.
Перше написанння - 22.01.1972 р. у камері попереднього ув'язнення Київського КДБ. 9-й день після першого арешту. Також у листі до дружини 9.04.1973 р.