Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив.
Прости мені, недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте, в дев'яте коло прагнучи стремлю. Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне, пропустив котрийсь із трутнів. Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши гнів ропавий і кривавий і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?
Коли тебе, коханий, покарають — куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць.
6.12.1965
Цей вірш народився у Василя Стуса під впливом арешту найближчого його товариша - Івана Світличного. Міцна дружба і взаємна симпатія зародилася в Івана та Василя відразу після знайомства восени 1963 р., коли Василь Стус перебрався до Києва, вступивши до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Власне, саме арешт Івана Світличного в 1965 р. і став причиною для вибуху в кінотеатрі "Україна". Поет Василь Стус не зміг мовчати, адже чинять свавілля над його товаришем. Наслідком виступу стало відрахування з аспірантури, втрата місця в гуртожитку, неможливість влаштуватися на роботу. І все це напередодні весілля, яке було заплановано на середину грудня.
Вірш "Не можу я без посмішки Івана..." доопрацьовувався впродовж усієї осені і був остаточно завершений поетом у перших числах грудня 1965 р.
6 січня 1965 р. відбулося і перше його публічне читання. Це сталося на п’ятому поверсі будинку на вулиці Уманській у Києві, куди поет прийшов підтримати Леоніду Світличну разом з Євгеном Сверстюком і Ліною Костенко.