Отож, мені наснилася вода і дуже чорна, як смола пекельна, як застилала серце срібна пелена і гримотіла радісно біда. Я довго вис, неначе ріс угору, підносився, здіймався, опадав, і юрмились округ страшні потвори — то сто моїх смертей ловило ґав — і вигостріле серце, дуже жальне, тремтіло в грудях, наче поплавець.
Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна, і ти, нестерпно довгий мій кінець. Де ж вись моя? І де найнижчий низ мій? Елізію потьмилися поля, і я втікаю в світ забутих візій, планету назираючи здаля. Отак лечу. Внизу вода струмує і закипає небо угорі, де раптом заяріло три зорі. Котра ж із них на мій кінець пантрує? Полегкосте моя! Крилатий жах геть розмиває гордовитий вид мій. Крайнебо вже посіли ветхі відьми із брезклості смарагдом на очах.
14.7.1972 р. Камера попереднього ув'язнення Київського КДБ, вул Володимирська 33.