"Оцей світанок — ніби рівний спалах..."

Оцей світанок — ніби рівний спалах нічного парашута, що розкрився, та, втративши тяжіння до землі, завис над світом — наче передумав і вирішив вернутися увись (заломлена інерція бажання геть вимертвила цей опуклий спалах сліпого болю) — сизий голуб — досвіток збудив мене своїм крилом страпатим і прохилив ілюзію життя (десь гавкав пес і видалося, наче сувій століть помалу став згортатись і на мезолітичному виткові так довго полотна не попускав). Летів розлого чорний-чорний ворон обезземеленим безкраїм небом, і безберегий лет його значився, як апокаліпсису переддень. І так здалося: предковічним мітом не можна вже душі переконати, що однонапрямкова, як одвіку, надій, погроз і часу течія. Бо вже давно усе те пережите, що довго крилося будучиною. Майбутнє — все в минулому. Сьогодні — лиш візерунок мертвої душі. І ще здалося — вдосвіта, наосліп: що я себе утратив многотою самопомноженого цього світу, що світиться біноклями страждань — моїх любовей, товчених на скалки, де кожна скалка круглиться, мов око побожеволілого од нещастя, що я згубився — сотнями відбитків самосебезмертвілого в довірах і нахиляннях до безодні світу, котра гогоче тьмою, мов яскиня неолітична: вабить і страшить. Був досвіток. І засклена осліплим підсиненим чорнилом спроневіри небесна твердь мовчала, як отерпла, лиш чорний-чорний ворон пролітав — окреслював мезолітичні кола, мов діри всесвіту.

23.2.1972 р. Камера попереднього ув'язнення Київського КДБ.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.