Ти десь живеш на призабутім березі моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш пустелею моїх молодощасть, як біла тінь суворої скорботи. Так часто Бог нам зустрічі дарує в цій келії. Так часто я тебе зову крізь сон, щоб душу натрудити повік незбутнім молодим гріхом. Припертий до стіни (чотири мури — і п’ятого кутка ніяк не знайдеш), чи не щодень до сповіді стаю, та жодної мені нема покути. На кожнім мурі проступає рить журби твоєї. Посестри — подоби (нічний твій виступ) — в кількоро очей зорять на мене поглядом німотним —дошукуються давньої душі. Ти є в мені. І так пробудеш вічно, свічо моя пекельна! У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий, і жив, і житиму, щоб пам’ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші, як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою я запізнав ті розстані, які нам доля не прощає. За тобою спинив я часу плин. І кождодня
вертаюся в витоки. Надто тяжко
ступати безворотною дорогою, де втрачено початки і кінці. Я здумано живу і не зберуся натішитися злагодою ночі і забуття. Неначе стовп огненний, мене ти з себе викликаєш, надиш — забутим, згубленим, далеким, карим і золотим. Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко? Дай мені лишитись у цьому часі страдному. Дозволь зостатися з бідою наодинці і — ачи вмерти чи перемогти. Дарма. Ти знову в сни мої заходиш вельможно мури прочиняєш всі — і золоті, брунатні, карі очі йдуть зовсібіч на мене. І беруть у свій полон. До молодості зносять, аби жбурнути — в прірву…
Один із структуротворчих віршів збірки "Палімпсести". Включений автором до "київської" та "магаданської" версії корпусу "палімпсестів". Окрім того існує ще два варіанти, можна навіть сказати редакції, цього вірша, суть якого у внутрішній боротьбі, що народжуєтться зі спогадів і живить самовдосконалення особистості.