Перед тобою незбагненний світ, синочку мій, моя пахуча пташко! Твій тато обертається на міт, кудись у безвість вирушає пішки. І холодно, і сумно — сам-на-сам без віри, що до тебе ще надійде і почезає. Поки сонце зійде, то може очі виїсти роса. Ти пам’ятаєш — я тобі казав: повіки не вмирають справжні люди, бо хто родився для добра, той буде до смерті кудлитись, немов гроза над білим світом. По дощах і бурях, по смерках, і обмовах, і смертях він виторує найкоротший шлях до радості — із горя та зажури на ясен день. А ти благовістуй, благовістуй мене своїм чеканням, моя пшенична пташечко. Кохання моє маленьке, спогадом частуй, видінням, щебетом, словами, сміхом, ще й ручками рожевими тріпни і чорну смерть мою перепини, і одведи од мене люте лихо. Ти знаєш, я їй-богу, аж боюсь подумати: як стрінуся з тобою. Пощо, татко, не грався ти зі мною, де ти так довго був? Що, як заллюсь зрадливою сльозою? Як, безсилий, тобі скажу про незбагненний світ, криваві сльози та кривавий піт, де не одного з нас вже смерть скосила. А ми ступаєм далі — кумельгом, то пагорби, то падоли, то вирви. Що ми занадто щедрі, надто щирі щоб не періщило нас батогом. Тоді чого ж ти світу не зробив хоч трохи кращого? Тоді для чого на білий світ мене ти спородив, як радості утрачено дорогу? Що я скажу? Як страшно повідати! Душа не своїм голосом кричить. Аби — любити. І — аби страждати. Так я скажу. І син мене простить.
Квітень 1972 р.