У листах Василя Стуса присутні чимало міркувань про сенс перекладацької праці, які сусідять із його власними перекладами. З розсіяних по листах до рідних 1970-1980-х думок про виклики перекладацтва складається картина його розуміння значення перекладу в культурі.
У листі до дружини від 7. 12. 1973 р., написаному з мордовських таборів, він пропонує своє означення
перекладацької праці : «…до речі: наскільки дурне це слово: переклад! недарма наші метри стали казати віддання, віддати, бо надто вже дурне: «переклад». Так Василь Стус влучно означує розуміння притаманної перекладацькій творчості логіки дарування. Прихильність до слова «віддати» замість «перекладати» з’являється і в листі до Михайлини Коцюбинської, датованому січнем 1976 р., коли він згадує про переклад твору Райнера Марії Рільке «Орфей. Еврідіка. Гермес» українською Освальда Бургардта [1] — «прекрасно віддав 50 років тому!».
Вже в листах до друзів у 1960-х Василь Стус пише про свої перекладацькі зацікавлення і початок багаторічної праці над творами Рільке. У зверненні до Віктора Дідківського від 13.11.1964 він згадує про спільну із Зінаїдою Йоффе роботу над «Життям Галілея» Бертольда Брехта і додає лаконічну ремарку про ставлення до його творчості: «Придбав нещодавно й спогади про нього — німецькою мовою. Він мене після Хемінгуея — абсолютно бере в полон. Тобто поруч з Хемінгуеєм». У листі до Вячеслава Чорновола, датованому 1968-м, В.Стус пише, що перекладає твори Йоганна Вольфганга фон Гете.
В епістолярних розмовах про переклад увиразнюється цінність для нього комунікації із колегами, обміну думками, враженнями і відкритість до критики. Серед епістолярних діалогів, в яких перекладацька праця опиняється в центрі уваги і породжує безліч векторів думок, — чотири листи до Зінаїди Йоффе, написані на межі 1960-1970-х. У здійсненому разом із нею перекладі «Життя Галілея» Василь Стус переклав віршовані частини, йому належить і загальна редакція українського тексту. Роман Корогодський згадує, що Зінаїда Йоффе одразу виділила Стуса з-поміж інших його друзів, відзначаючи його внутрішню культуру і глибину знань [2].
З листів до неї постають перипетії із неможливістю ані опублікувати, ані поставити на сцені готовий переклад. Василь Стус детально описує свої ініціативи, пов’язані із прагненням випустити «Життя Галілея» в світ. У листі від 20.10.1969 він пише про примірник п’єси, відданий Лесеві Танюку в Москву, про думки прилаштувати текст у видавництво «Мистецтво» за порадою Романа Корогодського, а в листі від 24.11.1971 — обговорює із адресаткою можливості постановки «Життя Галілея» у Львівському академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької і журнальної його публікації.
У кожному з чотирьох листів до колеги присутнє усвідомлення відповідальності за долю перекладу, прагнення його вдосконалювати і поруч — спалахи зневіри у можливості його публікації. У листі від 20.10.1969 йдеться про тугу за діалогом: «Я спробував був поназначувати ті лексеми, звороти, конструкції, які мені зараз не дуже до вподоби, але роботи не довів, розуміючи її марноту (Ви там, я — тут). Та й суть — не в тому: що шліфувати переклад, який, може, поточать миші?». У листі від 19.10. 1971, написаному до Зінаїди Йоффе у Крим, де вона мешкала у старшої дочки, Василь Стус надсилає добірку з 7 власних віршів [3]. А в листі від 24.11.1971 присутня вказівка на потребу живого спілкування: «Так я і не діждав побачити Вас у Києві на жовтневі свята. А дуже шкода: я б міг сказати Вам більше (і почути — так само) за сто листів».
Формою діалогу в часи перебування Василя Стуса у таборах було переписування його адресатами у листах до нього окремих віршів, необхідних йому для роботи. Адже кожен із переписаних сонетів Рільке або віршів Гете був для нього щедрим даром. Тому у листі до батьків і сестри від 10.06.1973 присутні такі рядки: «Дуже прошу Валю і знайомих якомога більше пересилати мені віршів Рільке, не роблячи помилок (це і Валі стосується, і Рити). Переклади свої я присвячуватиму тим, хто мені їх вислав. І коли там є якісь вади, то вони мої, а як є якісь достойності, то вони Ваші, мої адресати славні».
Приклади налаштованості на діалог щодо перекладацької праці присутні в полілистах 1970-х з таборів. Поштовхом до розмови із Євгеном Сверстюком (у листі до Світлани Кириченко і Юрія Бадзя від 17.08.1977)
про творчість Райнера Марії Рільке стає для Василя Стуса інформація про переклад другом твору «Орфей. Еврідіка. Гермес»: «Гріх мені, дорогий брате, провадити на тему Орфея і Еврідіки. Я теж дуже люблю цю поему Рільке. Проте вона не видається мені — в темі Еврідіки — найглибшій темі поемки — на рівні деяких інших осягнень Рільке, ось як деякі з сонетів до Орфея. Цей нагірній мотив скорботи, що створила новий світ людині, нову галактику, в якій розлука з Орфеєм спорохнявіла, як зерня, з якого виросло нове зело — то оздоба поемки, бо нам «промовляє». Але Рільке тут глибокий тільки в одній темі: в її новій дівочості й неторканності. Застановившись на цьому, Рільке тут далі не пішов (наскільки «стигліші» його «жіночі» сонети!)». У цьому ж зверненні до друзів він просить переслати йому переклад Сверстюка і згадує, як вразив його колись переклад Освальда Бургардта.
У листах до рідних 1973-го з’являються вказівки на цінність діалогу саме із Юрієм Бадзем. У листі до дружини і сина від 22.08.1973 Василь Стус іронічно коментує свою прихильність до перекладів Рільке: «І здається, Юрко має рацію: після цих сонетів і елегій я почну варіації на теми Рільке, тільки, звичайно, не вбираючи Бажановий орденський віцмундир із прометеївсько-богоборно-дивакуватими позами-стилізаціями». У зверненні до батьків і дружини від 11.09.1974 він згадує лист друга про один із сонетів Рільке. В листі до дружини від 23-24.09.1974 реагує на його критику: «Юрко досить добре пише про сонети Рільке, добре й про вади моїх перекладів. Не з усім я можу погодитися (особливо ж — про 1 сонет), але багато мені стає в пригоді. Справа в тому, що чимало вад я знаю й сам, але в мене немає потрібної тривалості вдумування». А в листі до дружини 1-3.01. 1974 пропонує другові і надалі критикувати його працю: «Дякую Юркові за погромні рецензії на мої переклади. Я до погромів (і куди більших!) уже звик, отже, Юрку, можеш громити й далі, а кулачок Твій — не тяжкий. Так що бий скільки сили, хоч я не зарікаюся, що слухняно прийматиму всі Твої поради із духопеликами. Але прошу — пиши.»
У листі до дружини від 5-9.02.1975 Василь Стус порівнює думки Юрія Бадзя із прочитаною науковою статтею: «…перечитав Юркові листи, яко класику (дуже шкода, що його консультації так далекі від мене, що я не можу сперечатися з ним на такій відстані далекій, хоч у мене — більше одностайності, ніж суперечок, хоч є і такі). Я пишу щиро: премудрий Юрко хлопець, і одна сторінка його листа цікавіша за всю статтю якогось Н.Литвинця, що в «Филологических науках» (№ 6, 74 р.) написав статтю про «Сонети» Рільке. От було б добре, аби Юрко (в перспективі бодай) осмислив естетику Сонетів чи й Елегій — не так, як він писав дисертацію, сварячи Борєва чи Недошивіна, а так, як писав про Рільке Гайдеггер (або я знаю, як Гайдеггер писав? лише здогадуюсь, що писав добре, що в такому плані міг би писати і Юрко, чуючи з його езотеричного стилю!). І коли вже зайшло про Юрка, і його пречудові листи Рількевські, то одразу ж скажу: як на мене, він фінал третього сонета тлумачить дещо не так (бодай не так, як той фінал я розумію). Ще раз скажу, що до цього місця я з Юрком чи не геть згоден (хоч і не геть і не цілком)».
До слова, раніше у листі до дружини 7.01.1975, він не лише різко оцінює згадану літературознавчу статтю як зразок «пустомолотства», але й звертає увагу на переклади Рільке російською Альберта Карельського [4]: «Переклад нерівний, початок енергійний і досить оригінальний, але багато самодоточень і розріджень авторового тексту. Цей чоловік — засміливий, коли робить із прекрасного тексту Рільке своє, теж досить добре».
Налаштованість на діалог проявляється і в бажанні Василя Стуса розширити коло комунікації. У листі до Віри Вовк від 21.07.1975 він радісно згадує відгук на його працю знаних перекладачів (вірогідно Григорія Кочура і Миколи Лукаша): «Тим часом над моїми «Сонетами до Орфея» вдарили добрі громи: перекладачі «Осінньої пісні» Верлена дають мені напутніх духопеликів, і радо підставляю кожну щоку. Бо прагну, аби мої прекрасні поразки в змаганні з Рільке не закінчилися». Але в листі до дружини від 10.11.1975 він із жалем пише про обмаль критичних зауважень щодо його перекладів [5]
У листах 1970-х з мордовських таборів поштовхом розмови про сутність перекладацтва або специфіку творчості обраних ним авторів часто стають праці інших перекладачів. Так з’являються, наприклад, розлогі відгуки на переклади з Рільке Миколи Бажана або короткі репліки про російські версії творів улюбленого поета.
Примітки
[1] Юрій Клен (Освальд Бургардт). Вибране. Київ : Дніпро, 1991. С. 422 – 424. Освальд-Еккард Бургардт (нім. Oswald-Eckard Burghardt, псевдонім Юрій Клен, 1891 – 1947) — український поет, перекладач, критик німецького походження. Народився у Вінницькому повіті Подільської губернії Російської імперії. Випускник Київського університету, був близьким до кола неокласиків. З 1931 р. жив у Німеччині, захистив докторську дисертацію, викладав у Мюнстерському університеті, Українському Вільному Університеті у Празі, Інсбрукському університеті, був редактором літературного журналу «Литаври» (Зальцбург, Австрія). У збірці «Каравели» (1943) поєднав художні спрямування київських неокласиків і поетів Празької школи. Перекладав твори багатьох європейських поетів і прозаїків, зокрема, Ґеорґа Гайма, Вільяма Шекспіра, Джорджа Гордона Байрона, Артюра Рембо, Персі Біші Шеллі, Райнера Марії Рільке, причому творчістю останнього захопився ще в часи навчання в університеті. Згаданий Стусом переклад твору «Орфей. Еврідіка. Гермес» українською Освальда Бургардта опубліковано у 1920-ті.
[2] Нецензурний Стус. Книга у двох частинах. Частина 2. Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. С. 90.
[3] Четвертий зі збережених (за часом написання — третій) лист Василя Стуса до Зінаїди Йоффе від 19.10.1971 разом із доданою до нього автором добіркою віршів опубліковано вперше в альманасі «Єгупець» (№ 23, 2013) із коментарями Елеонори Соловей, згодом — у її нарисі «Адресатка Василя Стуса» у збірці «Упізнання святого: нові маленькі повісті, історії, спогади, сильвети» (Київ : Дух і Літера, 2020. С. 79 – 96) та в нарисі про Зінаїду Йоффе її онуки Катерини Рапай «Архівний пил» у книжці «Подвійна експозиція» (Київ : Дух і Літера, 2019. С. 37 – 114)
[4] Альберт Карельський (1936 – 1993) — радянський і російський перекладач, літературознавець. Народився у Тамбовській області, закінчив Московський державний університет імені Михайла Ломоносова, стажувався у Берлінському університеті імені Гумбольтів, працював в Інституті Наукової інформації з суспільних наук АН СРСР, викладав, був заступником головного редактора журналу «Вестник МГУ». Перекладав з німецької твори Ернеста Теодора Амадея Гофмана, Фрідріха Ніцше, Райнера Марії Рільке. У 1990-2000-ні було опубліковано його літературознавчі праці і лекції, в тому числі і тритомне видання «Метаморфозы Орфея. Беседы по истории западных литератур». 1995 журнал «Иностранная литература» заснував премію імені Альберта Карельського за кращі літературно-критичні твори.
[5] Михайлина Коцюбинська згадує про обставини появи відгуків на переклади Стуса, здійснені ним у таборах: «…він перекладав Рільке, пересилав їх дружині. Дружина їхала в Ірпінь до Кочура. Кочур критикував переклади. Посилали Василеві. Василь відповідав, з чим погоджувався, з чим не погоджувався». — Нецензурний Стус. Книга у двох частинах. Частина 2. Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. С. 66.