ПОЕЗІЯ ТРЕТЬОЇ ВЕСНИ (Рецензія на збірку "Троянди й виноград. - К., 1957).

(7 [19].03.1895, Київ — 24.07.1964, Київ) — український поет, перекладач, публіцист,. У 1920-ті належав до угрупування неокласиків. Був знайомий з Миколою Лисенком. У 1931-му був заарештований і майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі Києва. У 1932-му вийшла його збірка "Знак терезів", яка примирила його з системою і він залишився жити і працювати. Автор «Пісні про Сталіна», написаної на офіційне замовлення від Комітету у справах мистецтв УРСР, і добрий товариш: коли перекладач Григорій Кочур звільнився з таборів, Рильський позичив йому 80 тис. рублів, щоб він купив собі будинок в Ірпені. Як згадувала вдова Євгена Плужника, Рильський був єдиним, хто з друзів-літераторів носив йому в тюрму передачі. У 1944—1964 рр. Максим Рильський був першим директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Радій же, серце! До останку пий Життя людського пінистий напій, Палай з життям жагою однією. Максим Рильський

Довга, майже цілогодинна розмова... Власне, говорить він, а я мовчки слухаю. Чую його голос, то лагідно-мудрий, то по-молодечому запальний, але без скрипучих роздразнюючих ноток. Голос поета стихає при медитаціях і дужчає, коли поет починає обурюватись ("Представникам чистого мистецтва").

І в кожному рядку — його інтонація, в кожному вірші — його голос, його лад мислі.

М. Рильський, переживаючи пору найдорожчої юності ("Трете цвітіння"), пору лагідного мінору, природна річ, не особливо полюбляє торкатися верхніх струн. Здебільшого тут бринять звуки спокійного віолончелю. В час "третього цвітіння" поет шукає рятівної гармонії і в ній знаходить собі заспокоєння.

Про що ж співає поет?

Тут і гімни Людині і Праці, Природі й Вітчизні, і милі спогади з медитаційним забарвленням, і, нарешті, гострополемічні вірші. Рильський пишається досягненням своєї доби, яку він уявляє собі в образі милого птаха-літака, що гордо зринає над землею. Серце поета сповнене любові до рідної Вітчизни, що дає наснаження творцю, силу робітникові:

У праці, в співі, рано й пізно, Як до землі колись Антей, Ми припадаємо, Вітчизно, Тобі до трепетних грудей.

Наче берег хвилі, будять поета роздуми. І він не тікає од них, він їх стрічає своїм люблячим поглядом. Просте споглядання природи для Рильського — це в значній мірі і спогади. Бо кожне деревце, кожна пташка, кожен погляд повертають з забуття дорогі образи.

Через це слід звернути увагу на багатство асоціативних зв'язків у поета. Ці зв'язки у Рильського, скажімо, не такі, як у Сосюри... Коли Сосюра тут вільніший і легший, то Рильський відрізняється ширшим і глибшим проникненням у натуру, в об'єкт, необхідним елементом якого є творча людина-трудівник. Справа тут, звичайно, не в силі таланту, а в відмінності поетичних натур.

Одна лиш зрошена дощем черемха викликає в пам'яті цілу картину ("Черемшина після дощу"), в якій людина стоїть, як і завжди у Рильського, на передньому плані. Природа у поета обов'язково олюднена. В природній гамі звуків, коли прислухатись, обов'язково почуєш, як перегукуються ковалі, як в це складне мереживо звуків доплітає дівчина свою шовкову нитку ("Перший грім", "Ознаки весни", "Черемшина після дощу").

"Троянди й виноград. - К., 1957. Прижиттєве видання.

М. Рильський закоханий в природу куди більше, ніж багато інших його товаришів по перу. Візьмімо, наприклад, його вірш "Перед грозою". Скільки тут тонких спостережень, ніби вперше помічених поетом. (Згадаймо колишнє поетове: І повно все було невиданих чудес, І все сотворене, здавалось, лиш сьогодні).

І природа, дякуючи своєму люблячому синові, береже його від старості. Поки поетове серце лишається зрячим, він відчуває себе молодим, повним сили і натхнення. Не дивина, що й досі Рильський здивовано слухає могутню, ніколи не перечуту світом симфонію природи. А це — властивість небагатьох творців.

Поет з зачудуванням дивиться як на природу, так і на людину з її творчою

працею. І він відчуває людину, її працю й дихання усюди. І де немає людини з її працею, там нема і природи. Звідси — опоетизування людської праці. Звідси — й оспівування природи в усій її людській красі. Тому й домінуючою темою збірки є уславлення праці. Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне, У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне.

Виділення людини з природи для М. Рильського неправомірне. Тим більш неможливе тут якесь протиставлення. Людина у нього — необхідний елемент природи і в той же час її активізуючий чинник. В чудовому сонеті "Перший грім" поет, малюючи пробудження природи, оживляє її працею людини:

Легка бджола за взятком полетить, Трава збагне, що треба зеленіть, Бруньки липучі лопнуть на каштанах. І ніж кривий в руці садівника Заблисне враз, щоб яблунька хистка Стрункіш росла по живоносних ранах.

Через це можна без застереження сказати, що вся раніша українська поезія рідко коли підносила людину на таку височінь. Гуманістичний струмінь збірки — вищого порядку. Поет співає гучну пісню людині, для якої творчість і праця — неподільні. І внаслідок цього всупір традиції він патетично вигукує:

О хто сказав, що не людина ти? ("Сікстииська мадонна").

Назвати її якось по-іншому [напр., богинею] здається Рильському святотатством. Звичайно, він аж ніяк не входить в протиріччя з Франком, який назвав її богинею; в розумінні картини Рафаеля обидва поети майже не розходяться. Про це писав і сам поет: "Думаю, що не зайшов у суперечку з великим нашим поетом, коли на його сонет озвався своїм... Мені здасться, що Франко, вживаючи умовного терміну "богиня", мав на оці саме людську велич матері сина, якого вона несе на руках, передчуваючи майбутні його муки".

Сприймаючи природу як певний масив своїх давнішніх тонких відчувань, оживляючи їх нинішніми спостереженнями свого вічно юного серця, М. Рильський не жене від себе півтонів. Коли в тридцятих роках поет вигукнув: "Нюанси пріч і геть півтон", то натепер його палітра набагато збільшується. Одних світлих тонів у нього кілька: теплий спогад, світлий мінор, легка дружня іронія, "щасливий смуток" і природня печаль.

«Сікстинська Мадо́нна» — картина Рафаеля. Знаходиться в Галереї старих майстрів у Дрездені, ЄОдин із найвідоміших творів італійського Ренесансу. Виконана близько 1512—1514 рр. на замовлення церкви святого Сікста у П'яченці.

Лагідні, спокійні тони — особливо любі поетові. Любі тому, що вони повні змісту, гармонії, вони дають змогу читачеві естетично пізнавати природу. Весна в цьому відношенні пасує до поета в меншій мірі: вона дзвінка, гучна, весела, як молодість, і, зрештою, така ж трохи легковажна; натомість осінь — спокійна і поважна, як молода матір.

Прозора осене! Вертаєш Ти недопиті весни нам, Мене ти смутком огортаєш, Що я й за радість не віддам.

Коли перші два рядки зачіпають питання старечого, але зрячого серця, то в наступних двох — бринить "щасливий смуток". І цю пору зрілості — осінь — поет любить здавна.

Звісно, що цікавить поета не тільки це внутрішнє багатство, набута зрілість, а й процес збагачення, пізнання як інтелектуального, так і естетичного. І тут М. Рильський уміє показати невидимий, прихований процес ("Війна червоної і білої троянди"). У вірші подається лагідна еволюція впливу натури на психологію людини. Переплітається природне з випадковим, суб'єктивним. Поет прагне показати у вірші прихований, майже підсвідомий ритм людського інтелекту в природі.

Чим далі занурюється поет в природу, чим глибше вникає він в людську психологію, тим слабшає оціночний критерій. Так, "Лист до волошки" сповнений жалю за гарною квіткою, її краси не примітить звичайне око ("Бідна! Для вчених людей і селян ти непотрібний шкідливий бур'ян"), її краса говорить тільки серцю закоханого; око критика її не примітить. Сповнений жалю поет може тільки запитати, не чекаючи відповіді:

Чом же, ласкава така і красива, Квітко нещасна, ти житу шкідлива?

І у читача так само залишається на серці лише тиха жалоба.

При всій тональній поліфонії збірки, можна запримітити коли не реально, то в крайньому разі потенційно домінуючий тон. Це майже повсюдний мінор (порівняйте: "Печаль моя светла" О. Пушкіна). Це свого роду печать віку поста. В час третього цвітіння ще горять конвалії, та вже

Збираються у понадморську путь Лелеки й ластівки.

Зринають спогади, за якими лишається тільки жалкувати.

Все тоне у безумній черемшині, Все пахне молодістю і життям... Чому ж звеліти власним почуттям — "Лишіться!" — не дозволено людині?

І розум літнього поета глушить цей раптовий вибух чуття, і в кінці вірша вже звучить звичайний притишений тон.

М. Рильський-лірик завжди намагався говорити як серцю, так і розуму читача. В розглядуваній же збірці помітно тяжіння поета до афористичності вислову. Але поет не переступає межі, так би мовити, мудрості поезії ("Шпаки", "Лист до волошки"). І це рятує його од абстрактного філософування. Не властиве Рильському й нудотне моралізаторство; читач не відчуває отого "перста указующего", який так набридає в поезії, особливо в молодих авторів. І коли Рильський у вірші "Мова" дає пораду читачеві:

Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля. Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад —

то й тут можна відмітити велике поетове чуття такту. В цьому разі до лиця поетові й пророча тога... Рильський має для цього достатні підстави.

Тонкий, вдумливий спостерігач, Рильський так само тонко відтворює образи видатних культурних діячів. Це не портрети. Це — картина, в якій і Кропивницький, і Шопен, і Пушкін не зображуються, а відчуваються. Деякі з них відтворені через картини природи (Шопен, Пушкін); в Желязовій Волі (місце народження Ф. Шопена) всюди звучить музика:

... Ці сосни, ці дуби, Ці клени — витвори найтоншої різьби, — Ця річка, що на ній концерти щонеділі Поляки слухають — Шопена звуки милі.

Не можна не згадати і про чудову "Пісню про пісню", яка присвячена Леонтовичу. Виконаний в дусі народної поетики, вірш вражає тонким чуттям народної пісні, ладу народної мислі:

Згинув славний Леонтович у досвітній час, Білі крила, як вітрила, залишив для нас. Слава славна не поляже, не помре в віках, Славен славний Леонтович, хай живе в піснях.

Справді пісня! Читати її грішно, треба співати, щоб не пропали оздоби вірша, не заглушились мелодії.

Подекуди зустрічаються в збірці ремінісценції з Шевченка, Пушкіна, Франка.

Таким чином, нова збірка поета свідчить про те, що талант Рильського перебуває в повному розквіті. Йдучи в ногу з сучасниками, він знаходить в цьому поступі свою нову молодість. Поет не може старіти, бо він — творець. І сьогодні Рильський може повторити колишнє:

Я молодий, бо з молодими!

1957

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.