Присмеркові сутінки опали...

Присмеркові сутінки опали, сонну землю й душу оплели. Самоти згорьовані хорали геть мені дорогу замели. І куди не йду, куди не прагну — смерк сосновий мерзне угорі. Виглядаю долю довгожданну, а не діжду — вибуду із гри. Аж і гра: літають головешки, зуби клацають під ідіотський сміх. Регочи на кутні — буде легше (а як буде важче — теж не гріх). Що тебе клясти, моя недоле? Не клену. Не кляв. Не проклену. Хай життя — одне стернисте поле, але перейти — не помину. Дотягну до краю. Хай руками, хай на ліктях, поповзом — дарма, душу хай обшмугляю об камінь — все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й знач і якою барвиться сльоза.

X. 1968

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.