Висамітнів день. Висмоктали сили, висотали біль. Все тобі — чуже. Все тобі — немиле. Все гірке тобі. А немудре все! Хоч би дотягти, та бодай — до краю. Світ — уже не світ. Ти — уже не ти. (Хто із вас — конає?) Хочеш — задушись. Можеш — утечи сам од себе. Скільки не волай, скільки не кричи, а — порожнє небо. Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів зрозуміти? Висохло перо. І мулькавий стіл слізьми — змитий. VIII. 1966
Cерпень 1966 року. Василя Стуса нещодавно звільнено з державного архіву-музею літератури і мистецтва і жодної надії на роботу за фахом не лишилося. Доводиться шукати хоч якусь роботу, адже за кілька місяців має народитися син. Стус - знову безробітний з непевними перспективами. Саме цей мотив абсолюного розпачу: «Світ — уже не світ. Ти — уже не ти...» і «Скільки не волай, скільки не кричи, // а — порожнє небо. // Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів // зрозуміти?» стає емоційною домінантою вірша.
Пізніше цей же мотив домінуватиме у вірші «Недоля вже нитку сурову снує…» ("Час творчості"), датований 10 квітня 1972 року, коли розум остаточно усвідомив невідворотню реальність. І пісзніше в «Палімпсестах» - вірш «Обколоте, в намерзі, стогне вікно…». Ретроспективне порівняння цих творів показує, як змінюється сприйняття розпачливих обставин самим поетом: від розпачу 1966 року до стоїчного і відстороненого і холодного спокою рстаннього зі згаданих творів.