Радість і сила музики. Музичні смаки Василя Стуса

Юлія Ємець-Доброносова

Юлія Ємець-Доброносова

Згадок про музичні смаки Василя Стуса у його листах небагато, але розмова про музику завжди екзистенціально насичена. Серед вподобаних ним композиторів — Фридерик Шопен, Людвіг ван Бетховен, Ґеорґ Фрідріх Гендель, Антоніо Вівальді, Йоганн Себастьян Бах. Музика для поета є символом здатності людини до самоперевершення і свідченнням існування прекрасного у світі.

Водночас вона може стати ключем до взаморозуміння з Іншими, цінністю поза словесним спілкуванням і майже надприродньою силою духу, непідвладною прикрощам реального життя.

У листі до сина від 25.04.1979 Василь Стус згадує про роль музики в його житті з юності : «Музикою я марив. У 7 класі за «похвальну грамоту» тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть». З цього ж листа дізнаємося і про те, що через бідність він не міг просити батьків про скрипку або фортепіано, про можливість навчатися музиці: «Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!».

В,Стус пише, як вперше потрапив до філармонії, прослухав цикл концертів і лекцій про Людвіга ван Бетховена, і музика перевернула його життя. Стус встановлює смисловий міст між творчістю композитора та ідеями єдності людства і світу:

Людвіг ван Бетховен (нім. Ludvig van Beethoven, 1770 – 1827) – німецький композитор. Працював у багатьох жанрах музичного мистецтва, проте вершиною його творчості є інструментальні твори, зокрема, фортепіанні, скрипкові, віолончельні сонати, увертюри і симфонії. Бетховен є останнім віденським класиком, його музиці притаманні риси романтизму. На початку 19 століття приятелював із сином останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Андрієм Розумовським, який мешкав у Відні. Він замовив композитору три квартети, в яких той використав мелодії українських народних пісень. Відгук козацьких пісень можна почути і в інших його творах. Андрію Розумовському композитор присвятив дві симфонії. Засадничою для творів Бетховена є філософія свободи, ідея героїчного долання людиною своїх меж і опору долі. Це проявляється і в Симфонії № 9, opus 125, завершеної композитором 1824 р., коли він повністю втратив слух. Її фінал («Ода радості» на вірш Фрідріха Шиллера) з 1972 є Гімном Ради Європи, з 1993 – гімном Європейського Союзу.

«А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — перемагає! Тобто, не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди — брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ — це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею — як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю, і річку і дерева і птаство і метеликів і тигрів і бедриків (сонечка!) і вовків. Бо все — живе і хоче жити. Тож хай живе — усе, що росте, цвіте, пасеться, розриває зубами, кігтями. А ми, брати — люди, — посеред квітів, птаства, і звірини, і дерев. Усе, що ми зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої добрості хмари стануть біліші, а небо — голубіше, а сонце — ясніше». Можна припустити, що йдеться про фінал симфонії № 9 «Ода радості» (нім. Ode an die Freude) на вірш Фрідріха Шиллера. Проте рядки Василя Стуса могли б слугувати влучним і глибоким коментарем і до всієї симфонічної спадщини Людвіга ван Бетховена

Не менш яскравими у цьому ж листі до сина є рядки і про улюблений твір Вольфганга Амадея Моцарта: «Пишу оце до Тебе, а водночас слухаю “Реквієм“ Моцарта — дуже люблю його! Це — на рівні могутнього, мужнього Бетговена. Хоч узагалі не надто полюбляю солодку музику багатьох інших творів Моцарта».

У листі до сина від 24.01.1979 присутні думки Василя Стуса про значення класичної академічної музики для формування естетичних смаків людини: «А щодо класичної музики, якої Ти не любиш, то не біда. Я сам, пам’ятаю, став любити її з 8-9 класу, а потім — в інституті. І всі дальші роки відкриваю собі радість у ній. Бо це справжня музика (добрий джаз — теж справжня!). А музику творили дуже щирі, дуже гарні люди. Всі здібні музики (музиканти) — гарні люди. Бо негарні люди не можуть творити красу. А навчитися розуміти красу — не так легко. Коли в дитинстві не було доброго слухання, тоді вчаться спочатку всяких пісеньок паршивеньких, потім доходять своїм глуздом, що любив паршивенькі пісеньки, а вже по тому — долучаються краси Моцарта, Шопена чи Вівальді.

Мені було легше: бабуся Їлинка співала мені гарних наших пісень. Я запам’ятав усі. Навіть ті, які співала мама над колискою. А народні пісні — майже всі гарні»

Василь Шиманський, який вчителював зі Стусом у Горлівці, керував там самодіяльним духовим оркестром і мав нагоду спостерігати прихильність товариша до музики. Він згадує, що той любив як зразки академічної класики, так й інтерпретації народних пісень: «Пісень він багато любив. Він не любив тих пісень тягучих, яких співають при застоллі. Він любив пісню «Ой у лузі червона калина». Хоч її не можна було тоді співати. Я казав: «Василю, хтось почує, то посадять нас обох». За «Єгерський марш», що мої брати грали в оркестрі в сорок сьомому році на виборах, то нашого диригента посадили на сутки. Диву давалися! Василь знав такі пісні. Його мама знала дуже багато пісень. Співала мати. Він мені казав: «Я тобі, Василю, заздрю. Але нічо, нічо. Ти старайся, старайся гарно. Грай, так буде добре» [1]

Дмитро Стус також згадує про любов батька до пісень: «Я добре пам’ятаю зі старої хати, що він прекрасно співав. В нього, на відміну від мене, був дуже гарний голос. Він прекрасно грав на гітарі, поки в війську не позбувся пальця на лівій руці, йому отак відбили, і дуже гарно співав. Він палив, там у нас була грубка така, якою ми отоплювали, і співав. Знав дуже багато пісень. Це мені дуже врізалось. І це одне з небагатьох, що я пам’ятаю» [2]

Про музичні смаки Василя Стуса 1960-х пише Василь Захарченко : «Любив класичну музику. Баха, Бетховена. Був у нього програвач. Я кілька разів заставав його за прослуховуванням Дев’ятої симфонії Бетховена. Особливо подобалась йому третя частина — мелодійно-соковита, як живий плід, од тієї мелодійсності врочиста, сповнена духовного піднесення до сонця, до небесної блакиті. Був байдужий до естрадної музики» [3]

Роберт Лоусон Шоу (англ. Robert Lawson Shaw, 1916 – 1999) — північноамериканський диригент. 1941 створив у Нью-Йорку студентський хор, із яким активно концертував містами США. 1948 р. організував Хор Роберта Шоу, що гастролював багатьма країнами. 1962 колектив виступав і в СРСР. У репертуарі хору були твори академічних композиторів, американські традиційні пісні, різдвяні пісні різних народів, хорові номери з мюзиклів, спірічуелс афроамериканців. Як диригент виступав і з симфонічними оркестрами, керував симфонічним оркестром Атланти. Концертна, диригентська і викладацька діяльність Шоу впливала на розвиток хорової музики другої половини 20 століття.

У спогадах Михайлини Коцюбинської є промовисті рядки: «Бували з Василем у філармонії (любив Бетховена і Баха). Пригадую концерт хору Роберта Шоу з США в Жовтневому палаці — на нас величезне враження справила майстерність і розкутість виконання, широта мистецького діапазону» [4]

Згадує вона і як працівники спецслужб вилучали її листи до Василя Стуса із враженнями про концерти, котрим він був би радий в неволі: «Та ще в мордовський період, коли дещо доходило, я помітила одну промовисту закономірність: конфіскувалися передусім листи найкращі, найзмістовніші, найліричніші, хай навіть про політику там і близько не йшлося. Добре пригадую один такий лист, написаний після дуже серйозного і гарного симфонічного — бахівського — концерту. Лист довгий і натхненний. Про музику і духовність, про вічне й неминуще, про прекрасне й трагічне... Хотілося відтворити ту атмосферу свята зустрічі з Прекрасним, спілкування з Музикою, високе тремтіння душі, ширяння духу у високостях. Лист вийшов як музичний твір — я відчула це, перечитавши його. Василь того листа не отримав. Це мене страшенно роззлостило, і я по змозі відтворила його вдруге. Результат той самий...» [5]

Показові рядки про присутність музики у житті Василя Стуса у листах 1970-х з місць неволі. Згадки про окремі музичні твори стають запорукою можливої єдності з певним Ти в епістолярному спілкуванні. Так у листі до дружини від 19.11.1973 музика стає міткою спільності переживань: «Уже вечір. По радіо передають сонату Шопена, музичною рікою мерехтить мій сардонічний настрій, радість відступає ще далі, кудись за тьмавий обрій обраненої шпичаками ночі. Моя надсада стала самодоволеною. Уже вечір. А за ним буде напівбезсонна ніч — і Твій, Валю, щедрий дарунок. Дякую Тобі за нього, вибачаючись. Постав, будь-ласка, платівку Шопена — і краще відчуєш мій сьогоднішній повечірній настрій. Хай і відчуєш із запізненням на 2-3 грудкуватої дороги тижні». Подібна згадка присутня і в листі до дружини і сина від 3.01.1974: «Ну ось, Валю. Постав, коли маєш, платівку Вівальді. Може, він сподобається і Тобі, і Дмитрикові, коли він захоче чути».

Прикметно, що в листі до дружини від 4.01.1978 Василь Стус просить допомогти розширити його фонотеку: «Валю, коли в мене нічого не вийде з поїздкою до батьків, то прошу: вишли мені кілька платівок (класичної музики — Гайдна, Бетховена, Моцарта, Шопена, українських пісень добрих) і з пару голок, бо тут їх нема».

А в листі до дружини, сина і друзів від 31.12.-1.01.1978 музика кількох відомих академічних композиторів доповнює опис новорічного самотнього вечора і дозволяє поновити зв’язок із цінними Іншими за допомогою уяви: «Нині — 9 вечора. Я вже встиг випити новорічну чарку в скромній компанії і зачинився в своїй кімнаті. Переді мною — найрідніші обличчя — рідних і друзів, переді мною — символічна ялинка (гілочка сланику) і кілька житніх і пшеничних колосків, клечаних славними новорічними відкритками. Я пригасив, притемнив світло електролампи, бо слухаю органну месу Баха, Пори року Вівальді, Апофеоз Люллі Куперена, Глорію Вівальді. Є ще вальси Шопена, але їхній стрій — не до новорічного вечора-торжества. Придбав Концертний електрофон — і насолоджуюся прекрасною музикою, спогадуючи далеких друзів, із ними п’ючи чай».

Георг Фрідріх Гендель (нім. Georg Fraedrich Handel, 1785 – 1759) – німецький та англійський композитор доби бароко, автор кількох десятків опер і ораторій, понад сто кантат, безлічі концертів, хоралів, інструментальних творів. Був неперевершеним майстером гармонії і мелодії. Це особливо проявилося у його сюїтах для різних інструментів, в яких співіснували урочистість і ліричність, грація і енергія поліфонії.

Подібні фрази з вказівкою на твори іншого композитора маємо і в листі до дружини і сина, датованому груднем 1981 р.: «Хочу, щоб у Вас була добра ялинка, і щоб вона горіла лампочками, і щоб була добре прибрана, і щоб Дід-Мороз був щедрий для Вашої господи, і щоб були добрі гості у Вас — і щоб звучала добра музика — якого Генделя (недавно слухав його 12 і 14 сюїти прекрасні) — і щоб земля тихо-тихо пливла в безвісті, не порушуючи Вашої доброї бесіди. Цьомаю, люба моя.»

Примітки:

[1] Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. С. 313.

Василь Шиманський приятелював із Василем Стусом у Горлівці. Закінчив Львівський університет, був скерований на роботу на Донбас і кілька місяців працював зі Стусом в одній школі, відвідував разом із ним різноманітні літературні і культурні заходи. У 1960-ті бував у нього в гостях у Києві. Сім років жив на Донбасі, згодом повернувся на Львівщину, на початку 2000-х був директором школи. У спогадах згадує про Василя Стуса як про доброго товариша і талановитого вчителя.

[2] Нецензурний Стус. С. 127

[3] Захарченко Василь. Він переміг. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина : Спогади, статті, листи, поезії. Київ : Український письменник, 1993. С. 36 – 37.

[4] Коцюбинська Михайлина. У свічаді пам’яті. Не відлюбив свою тривогу ранню... С. 132

[5] Коцюбинська Михайлина. У свічаді пам’яті. Не відлюбив свою тривогу ранню... С. 134.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.