Раніш ти лаялась, а нині докоряєш...

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш. Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все сповив мишастий сніг. І вже не можна, і просто гріх — кричати досхочу. Сніг хоче спати. Влежаний, він вже не пам'ятає голубу дорогу з небес і до землі. Нехай поспить. Нехай поспить. І не займай. Не треба. Це сонми сновидінь. Хоч солов'їв байками не годують — цілу зиму прожив один, то й сняться солов'ї і все виспівують солодку колискову. А голову зведеш — і тлінню тлять недобудовані новобудови, мов замок спалений. Одні бійниці чи то, пак, вікна морок бережуть. Ще не затвердили на школу промфінплан? І нам любові досі не затвердять кербуди, коменданти, будівельники і кубатура наших двох сердець? Жалкі вітри всю наскрізь прошивають цю амбразуру недовиконань. Твій голий голос, мов болючий застрик, устромлено в оцей грудневий свист. Іще пожди! Іще — нестерпно ждати! Іще одна, мов переплеск, весна, ще за одним веслом — і вгрузне в берег наш чорний пліт. І там уже — до дідька і там уже — хоч лай, а хоч — кори.

III. 1964

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.