Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте! Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени! Повен духу живого кожен твій камінь священний, вічний Риме. Лише все це до мене мовчить. Чий же шепіт почую, в котрому з вікон уздрію милий образ, що вмить дух мій мов жаром обдасть? Що ж я — не втраплю доріг, які верстав я всякчасно до і від неї йдучи, гаявши час золотий. Поки дивлюсь я церкви, палаци, вежі, руїни — так, як люди статечні звикли чинити в путі. Скоро оглядинам край і єдина справжня молільня — храм кохання, котрий свого стрічає жерця. Ти великий, як світ, Риме, та ж без любови був би і світ не як світ, був би і Рим не як Рим.