Обставини написання цього листа напрочуд драматичні навіть для Василя Стуса. Важко хворого поета, якого від смерті врятувало лише чудо після внутрішнього крововилива, що стався прямо під час вечірньої перевірки: до поета викликали лікаря і дали ліки лише після того, як жінки сусідньої політзони відмовилися заходити до бараку.
Стусові була необхідна термінова операція, але його повезли не до Ленінграду, а етапували до Києва. Втім, під час етапу в'язень в більшості випадків не знає кінцевого пункту призначення.
На цих етапах, які можна назвати плаванням річкою Стікс, і було написано цього листа.
Чолом, Вальочку! 13-17.10.1975
Допіру прочитав у “Всесвіті“ повість Френсіса Кліффорда “Пастка часу“, яку я вподобав іще в першій частині (дивно, що й переклад твору мені не здався злецьким, хоч перекладач має гріх, бо зіпсував українське видання “Дзвону“ папи Хема). І насунулося багато думок, може, й не пов’язаних із твором — самі собою наринули й мене “мов за подушне, оступили“. Сподобалися й вдалі сюжетні бар’єри, що дали авторові змогу так багато показати. Де мені було аналізувати повість, що, наче вилетілий чіп, визволила мою душу із запертку і подуми, як течія, побрали мене й понесли! Добрий автор! Його врівноважена розлога оповідь, досить треба сказати, оповідна, справи не міняє. Занадто все зверху. Герої п’ють какао, сидячи в іспанській кав’ярні, усамітнений письменник Тай одержав повідомлення про успіх свого роману, не каже — дякую — долі. Він іде далі — не дорогою творчості, а — життя, і то, мабуть, не власного. Бо навчився бути не письменником, ба навіть не собою, а — самим життям, однією із його силових складнів. Він шукає таємниці і вміє зберігати її — таємницю життя. Бо найбільше, що нам дано — причаститися її. Більші зусилля — просто зайві. І прекрасно виписано конфлікт прекрасний — надовічний розрив закоханих, поміж якими стала напрямна Великого життьового процесу, зарадити якій жоден із них не може (вона — не здогадується, він — просто не в силі).
"...з варварського Сходу вербується форпост цивілізації..." (Аді, 1907)
Чим я ще займався? Прочитав “Вопли“ № 9, де манірні (й порожні!) листи Р.М.Рільке, та порожнява ж стаття В.Івашевої та неглибокі статті про творчість Фета. А більше в номері нема нічого. Ще прочитав статтю про Макса Вебера в “Советской музыке“ — на теми Адорно, статтю Одуєва про прусацтво й фашизм (Социологические исследования, № 3) — така собі. В “Новом мире“ (№ 9) академік Є.Федоров пише про підрахунки американських соціологів — Форрестера та Мідоуза про те, що в 2030-2050 рр. на Землі житиме 6,5 млрд людей, які потім за 20-30 років вимруть і залишиться на землі хіба 1,5-2 млрд чоловік. То ж чи дивно, що, маючи таку перспективу, Ч.Айтматов написав зовсім непотрібну повість “Ранні журавлі“, яку я ледве прочитав — така затолочена тема й затолочений задум і презлецька мова до всього. Ну, а старому алкоголікові Межелайтісу й бог велів писати аби як (навіть гірше, ніж завжди). Ну, ще є там чтиво “Гостюючи в доброго короля Рене“ — дорожні нотатки від Франції (згадав я одразу такі ж нотатки, зроблені для “Всесвіту“ А.Москаленком і В.Коптіловим — і тут звична дистанція!). Це читати можна, хоч на який смак. В угорському, 9 числі “Вопросов философии“ — поверхові статті про Бартока й Франкфуртську школу, про Кафку й деякі проблеми модернізму (у цій останній заінтригувала фраза Аді, народжена в Парижі 1907 року: “власне, з варварського Сходу вербується форпост цивілізації“ — “з чотирикутника Відень — Костянтинополь — Тегеран — Петербург“. Оце те, що я прочитав за цю декаду, бо трохи оклигав, відколи мені стали давати вікалін і застрики — вітаміну В-12 та хлористого кальцію. Болі зменшилися, а попереду — певне, протягом 2-х місяців, — мають зробити операцію. Був синкліт і заявив, що мені не вдасться домогтися іншого хірурга, окрім тюремного. То я подумав, що домагатися мені звідси іншого лікаря надто тяжко (вони заперечують навіть те, що мені написала адвокат С.В.Калістратова, я бачу, що ошукують, а що я можу вдіяти?). Думаю, не легше домагатися його і з Києва. Отож, як буде, так і буде. До кінця року, гадаю, проблема лікаря відпаде сама собою. Або так або інак. А мені, власне, байдуже — так чи інак, бо вони — ці варіанти — однакові. Через це про всякий випадок спробую спекатися зайвих книжок, бо все може бути. До речі, Валю, я ще сюди не одержав 6 тому Українсько-російського словника, то Ти його викупи в Києві, а сюди не треба мені. Буду звільнюватися від книжок. Бо це були Славка викидали на етап, то він намався з книгами — що так багато (правда, виявилося, що тривога була навчальна, його тільки обшукали та й завернули назад). Дяка Славкові, що він тут: — єдина жива душа серед усього збориська. Я й не знаю, що б робив без нього. Отож, пересилатимемо бандеролі з книгами, бо все може бути попереду, а тут іще до кінця року попаду на стіл (будь ласка, не переказуй це батькам, хай вони про все довідаються post factum). Зараз займаюся в основному тим, що розчищаю авгієві стайні своїх вирізок, виривок, виписок і т.ін.
Закінчив у чорновому варіянті решту сонетів до Орфея із 2 частини (9-17), але не дуже задоволений, то, певне, перешлю тобі перегодом їх. Який жах! Життя перетворилося на щоденне чекання, що вивержиться Везувій — і все піде прахом — геть усе, що зроблено за ці страсні роки, за ціле життя! Але дивного в цьому є хіба мені, наївному. Уже не дивувалися задовго до мене — ті, що любили життя, а тому ставили його на карту (бо без цього і саме життя — не життя).
Знову снився Дмитро — і знову не той, що приїздив з Тобою в тутешній “готель“, а ще менший за того, якого я покинув. Може, навіть більше ніж ще менший. Їй-богу, я можу стати платоніком — життя все робить для того. З далекого сну-спогаду моя туга вибирає найдорожче і переінакшуючи його, повертає мені — в глибокий же сон, у якому я тільки й живу. Коли мене тут не знищать, то з цих вражень колись іще щось може народитися. Що там і як там почуваються Льоля, Михася? Давненько не мав од них листів. Власне, нас із Славком не дуже панькають листами, але від того є й користь: не гризе совість, що багатьом не відповіси через цей ліміт, що тут є. А крім того, мінімум листів віддаляє від Вас, від того світу, що від нас за дротом, дає змогу чутись вільніше в намірах, хай і не таких частих, куди
завгодно. Ну от певне і все, Вальочку. Тяжко писати в твоє мовчання, в твої скупі на слова одзивання (останнього твого листа (№ 1) я одержав бозна-коли, а прийде ще 2-3 слова - ось і вся відрада).
"ті, що любили життя... ставили його на карту (бо без цього і саме життя — не життя)" /Василь Стус/.
Додаю кілька слів до батьків — будь ласка, передай їм при нагоді. А що долучаю переклади з Рільке, то не спіши з ними, бо я ще сидітиму коло них довший час.
9
Не хизуйтеся, судді, що зайві стали тортури і що заліззя карків людських не дере аніщо не поліпшило й досі людської натури вас ще болючіше корч милосердя бере Ешафот відкидає все, що набув од віків так як нехтують діти старими цяцьками Справжній бог милосердя — він би інакше вступив в чисте високе серце мов до відкритої брами. Він появився б, долоні простерши промінні сповнений моці — так, як приходять боги дужчий за вітер, що гнав кораблі бистроплинні і не слабший за потаємну принаду що нас приборкує. Так хлопчик, повен снаги із безкінечними друзями бавиться радо. [<у безкінечній спілці з>]
10
Всьому, що люди зробили, машина загрозою стала, [Всьому <живому>] власного духу прагнуща і непокірна цілком [<запрагла>] Досить чудовна рука задумів гарних плекала — хай до рішучих будов камінь довбе молотком Спробуй уникни її — ані на крок не відстане в фабриці тихій вона, горда, блищить од мастил Так, ніби стала життям, — все достеменно їй знане тож, затята, машина й творить, руйнує щосил Та існування іще нас чарує. Ще сотні місць мають власний початок. Є чисте буяння сил, що ні труду, ні гніту не звідали ще, безтурботні. Ніжні слова ще ховаються у невимовно-німім І музика, завжди нова, із крем'яного дрижання у незайманім просторі зводить обожнений дім [<зводить на місці незайманім свій обожнений дім>]
11
Скільки ти, смерте, законів спокійних уклала людям на шкоду, як нас заходилась ловить смужка вітрила, при Карстовім гробі приспала, знаю добре — гірша за пастку й сіть. Тихо впустили тебе, наче до мирного свята ти є знаком. При вході слуги тебе прип'яли. Ніч печерна жменями стала метати кволих блідих голубів. Тут не потрібно хули. Хай глядача обмине співчутливе зітхання як і мисливця, що в місці вигіднім дійшло на здобич пас Образ наших постійних скорбот — це вбивання чисте в серці погіднім, що зворушає нас
12
Перетворень волій. Захопися вогнем, у якому річ уникає тебе і в дивозміні жахтить Дух, що за власним ескізом витворює форми земному, любить у злеті фігур лиш перевтілення мить Склякне все, що замкнутись в собі захотіло, у марновір'ї, що в тліні себе збереже Стривай-но: ще час на кремінь оберне стверділе, [<Жди-но, ще>] ох, нерозважливий молот має ударити вже! Той, з кого б'є джерело, — впізнає пізнання, що поведе його в захваті через ясний світотвір, у якому кінець розпочався й початок скінчився (або: у якому кінець у початку згубився) Кожен простір щасливий є сином чи внуком прощання, що дивується з зустрічі. Так Дафна — з тих пір, як обернулась на лавр, жде, щоб ти вітром зробився
13
Передуй всепрощанню, яке йде за тобою ніби зима, що якраз настає Серед зим є одна нескінченна, котрою перезимоване буде й здолане серце твоє Мертвий пробудь в Еврідіці, та давнє співання й славлення знов повертай у чистий зв'язок тут, між померлими, де крутояр почезання, склом будь, що в дзенькоті б'ється на сотні скалок Пробудь, але знай: за небуття наказом маєш ти коло замкнути цим винятковим разом, щоб твого духу ширяння обняти весь безмір могло І небуття до зужитих, тьмяних, безмовних цілосвітніх скарбів, гомоном повних, радо причислить тебе і знищить саме число
14
Глянь на квіти, що крихітку долі спізнали, нами позичену, й вірні земній суєті Хто те знає? Їхні ремства на те, що зів'яли, докори їхні мають лише нас на меті Всьому, що прагне зміни, ми покладаєм на плечі, заворожені роллю своєю, власний тягар Вчителі з нас виснажливі: речі знають вічної юності чар О коли б хто їх, сонних, збагнув. І в глибокому снінні з ними зріднився! Як легко б себе він явив, мінячись кожного дня в спільній пучині Чи залишився б як є. Ті ж, що в ньому признали свого по духу, квітли б і радо вславляли брата спокійних сестер у вітрі лугів.
15
О рота благодатне джерело, що щедро мовить про єдине й чисте обличчю, що струмує променисто в воді, ти — мармурова маска. Тло — далекі повноводі акведуки, що повз надгробки й схили Апенін несуть тобі твоїх бувальщин гуки і, твого підборіддя тьмавий тлін омивши, води котяться в затони Це мармурове вухо напівсонне те, до якого мову ти ведеш, — то вухо надр. Лише сама з собою
земля говорить. Глек наллєш водою — неначе їй розмову переб'єш.
16
Завжди прагне бог залікувати ті місця, що ми прорвали їх Ми різкі, бо хочемо пізнати, він ясний, поділений на всіх. І не дасть господь своєї згоди [<Навіть божої>] щоб дари прийняти пресвяті поки гості із його господи можуть вільні віднайти путі (Чи: І святих дарунків не воліє він приймати, поки при гостях твердо ставши, брами не закриє не обріже дароносцям шлях) Тільки мертвий п'є з нашої земної ополонки як мовчазно бог йому кивне Нам заказано все, голосне, А ягня до шиї хоче тронки, це бажання тихе в ньому є.
17
Де ті, вологою пещені, сади блаженства на світі? Де ті дерева, на гіллі яких по опалому цвіті зріють плоди відради, подиву гідні? Може, на стоптаній луці догідливих злиднів їх і втрапиш. Тебе щоразу вражає розмір, цілющість і тонкошкірість плодів. Плід той чудовий тебе не застерігає од ревнивої черви і легковажних птахів Чи це дерева, які янголи облітали чи про них садівники ревне, хоч потай, дбали, що вони родять для нас, хоч і не наш цей сад? Чи не могли ми ні разу, привиди й тіні, що передчасно дозріли й зів'яли в цвітінні, цій байдужості літа чинити завад?
Сьогодні 16 жовтня. Досі листа від тебе немає. Гадаю, або щось там сталося у Вас (боронь Боже!), або твій лист до мене просто загубився в далекій дорозі. Доведеться чекати, коли ти напишеш другого листа.
Журюся тезкою, що без теплого одягу, шапки, чобіт, а вже почалися морози (сьогодні зранку — 6°). Два дні тому таки забрали всі його речі — кудись на відправку. Напевне, до Вас у гості, коли не що гірше. Бачитимеш Віру, скажи їй, що оскільки книжок із речами разом було надто багато, ми, збираючи речі, на свій розсуд відкинули менш цінне (малохудожні твори для шкільної бібліотеки). Цілком може бути, що з інших речей щось забули. Коли Віра довідається од тезки про які наші помилки, ми зможемо їх усунути по змозі (книги, скажімо, лежать тут, але вони ні нам не потрібні, ні пересилати, гадаю, не варто; коли ж таке бажання є, то ми спакуємо - і перешлем до Віри (але, на
жаль, здається, немає адреси, то хай Віра нам про те напише, довідавшись од чоловіка). Треба сказати, ми й так із тяжким серцем кидали в рюкзаки не дуже цінні книги, бо в дорозі кожен кілограм тяжкий. Може, коли б Вірі самій не було коли, то й ти, Валю, згадаєш про все це). Попрошу Тебе й далі номерувати свої листи, оскільки це єдиний шлях знати про свої втрати.
Сонети ці (9-17) я кілька разів переробляв (чи не кожного є кілька варіантів). Отож, поки спинюся на цій версії, яку подаю, а тимчасом дороблятиму решту сонетів і дві елегії розпочну — коли буде змога (тобто, буде здоров’я, час і словники — при мені).
Із перекладених оце сонетів найбільше непокоїть 16, трохи менше — деякі інші. Боюся, що не так утяв, а тому й не так переклав. До речі, щось мені здається, чи не користувався М.П.Бажан підрядниками (надто різкі часом відходи від ритму оригіналу, як-от у 15 сонеті).
Прочитав — із великим запізненням — роман Уейна “Зимою в горах“ — і майже збавив час на порожнявий твір. Останнім часом трохи докучає безсоння, більш енергійне, ніж треба б було, то доводиться “набелетризовуватися“. Дістали зі Славком кілька нових книжок, деякі — й цікаві.
Мав листа від Віри — подає кілька заокеанських репродукцій — Зої Лісовської, Мирослава Радиша, Гуцалюка (?) — останнього особливо цікаві за колоритом. Пише, що була літом у Тессалії (в Греції), має багаті задуми. Радить мені писати верлібром (усім, Валю, збриділи мої вірші, хоч і більше шанувальників вони ніколи й не мали). Каже шукати нові ритмічні сполуки. Згадує, що редагуватиме університетський журнал, де буде вміщено — серед іншого — статті про “Симоненка, Іваничука, Тютюнника, Концевича, Захарченка, Шевчука, Дрозда, Гуцала, які вже доступні португальськомовним читачам“. Умістила й свої вірші — в цьому листі. Їх я перепишу:
"усім, Валю, збриділи мої вірші, хоч і більше шанувальників вони ніколи й не мали" (Василь Стус)
Нині розпеклись барви старих полотен саморобних на столі, на стінах кімнати Коли невидима рука загубилась на струнах мосяжних і ранить торсо бандури. Це вітер іздаля — суворий і повний давнин несе на крилі новий епос.
Як сутінок напинає останній промінь на лук прокидаються в душі дикі гуси б’ються об мури тюремні кличуть мовчазно Це так, наче б чули сичіння татуйованих кобр у танці в кутках кімнати Руки зривають із шиб останки темних гортензій для віщих зіниць в екстазі.
Канна зарана: китайка в вітрі фенікс у танці водограй крови в зелених лезах земельна рана — серце навстіж.
Отже, щоб уречевити для Вас цього листа, надсилаю Дмитрові дві бразілійські марки. Ну, ось, здається, переказав усі новини. А через це змовкаю. Уклін Михасі, Льолі, Вірі, пані Олені. Напиши, Валю, чи мала Ти мого листа кінця вересня.
Бувай здорова, люба моя. Цілуючи, жду листів од Тебе. Кланяйся своїм. Одержав листа — за 6.10. Василь. Дякую.