Сиве небо обрієм пролилося

Сиве небо обрієм пролилося. Лиловіє Труханів острів. І Дніпро у моїх очах, катери і автомобілі. І не розхлюпати себе, і не витримати, за тамбережні гони серця не виплескати. Гримить радіо. Надсадно тріщать сороки. Натужно здіймається автобус угору. А ти відкритий — для всіх чотирьох вітрів, відкритий, як шлюз, з котрого не витікає вода. Жалами витягнулись трамваїв гальма. Човен моторний, задерши ніс, полишає чорну розбіглу тінь. Баржа — під жовто-зеленими вогнями, за баржею — жовтувата вода. Вижовкни, світе мій, споловій мою душу, ранній, хай запізно омолодитись, та зарано ще — старіти. Вижовкни, світе мій, від води і від берега вижовкни, споловілим піском упади на захмелену душу, поки я, мов баржа, обважнений, як шлюз з невитіклою водою, поки пізні плавці на воді — застряглими спогадами у горлі. Бронзові, як жарини, з давнини, з теміні упокореної вихопляться ліхтарі, як півні з прохолоди. Ліхтарі — то про тишу вистояну, ліхтарі — то про спогад вистражданий, ліхтарі — то трішечки теплоти, а більше туги. А тобі ж хіба до тужінь? Ти даремно не увіруєш в доброчесність, у власну не увіруєш глупоту, в те, що всі твої совісті і гризоти вигадані, як злодії ночі. Вони обкрадають тебе, вигадані з тобою живуть (ждуть, принишклі, поки засвітяться ліхтарі), потім накочуються і п’ють з тебе душу: присмоктами хвиль, присмоктами недолюбленого, присмоктами незбагненного, присмоктами недопитих спогадів. А ти не бережешся, ні? А ти — не бережешся? Думаєш — вистачить на віки? На рік бодай — вистачить? Не муч мене. О не муч, річко спогадів, забуття мого, річко тиші. Сиве небо, пролите обрієм, витишений Труханів острів, тамбережні колючі присмерки — то все не кожної ж миті западає, виповнюючи тебе наче шлюз, із котрого ніколи не витікає вода. IX. 1964