Смак до епістолярної літератури

Юлія Ємець-Доброносова

Листування митців було важливою частиною лектури Василя Стуса. Згадки про епістолярій відомих осіб, які часто зустрічаються у його листах, свідчать, що таке читання запускало для автора можливість подвійного діалогу. Спершу він вступав у діалог із авторами прочитаного епістолярію, формуючи особисту позицію щодо висловленого ними, а пізніше чужі листи ставали поштовхом для діалогів зі своїми адресатами. Недарма Михайлина Коцюбинська наголошує, що поет мав «спецільний смак до епістолярної літератури». Думки Василя Стуса щодо прочитаних зразків епістолярію засвідчують, що він сприймав листування як один із способів творення і висловлення особою ціннісних орієнтирів. Це корелюється із розумінням листування як способу формувати смисли і обмінюватися ними. Вже з 1960-х в листах до друзів цінність епістолярного спілкування Стус вбачає у тому, що сформульоване в діалозі навряд чи могло б народитися у монолозі.

Тож і не дивно, що в листи до рідних з місць неволі у 1970-1980-ті він вплітає відгуки про листування відомих осіб із міркуваннями про роль епістолярного спілкування. Показові його міркування про листування Гюстава Флобера, Лесі Українки, Алєксандра Пушкіна, Ніколая Чернишевського. По прочитанню листів з’являються у Василя Стуса й паралелі між переживаннями їх авторів та його власним життям. Так у зверненні до дружини від 20.12. 1977 для пояснення своїх етичних спрямувань він згадує листи Ніколая Чернишевського [1], написані ним до дружини з неволі:

Петропавлівська фортеця — головна політична в’язниця Російської імперії XIX cтоліття, розташована у Петербурзі. Закладена як військова фортеця у 1703-му, вона жодного разу не використовувалася під час військових дій, але з XVIII століття і до початку 1920-х була в’язницею. Серед відомих її українських в’язнів — гетьман Павло Полуботок, письменник і науковець Микола Костомаров, мандрівник, антрополог і географ Микола Міклухо-Маклай

«Колись Чернишевський писав — із в’язниці Петропавлівської — до дружини: ми з тобою, наше життя — належить історії. Тому будьмо гідні своєї долі — і не нарікаймо на неї — долю. Думаю, що наше з Тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест — і несімо його гідно. Бог просто забрав у нас будні, а залишив — свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей. А буднів у нас (двох) — нема, слава Богу».

На початку 1980-х у зверненнях до сина він часто пише про зразки епістолярію відомих митців. Так у листі до дружини від 10.08.1981 з-поміж міркувань про творчість Марини Цвєтаєвої поет влучно означує її листування із Борисом Пастернаком: «Через тисячі кілометрів вони розмовляли як боги, листувалися».

Гюстав Флобер (франц. Gustave Flaubert, 1821 – 1880) — французький письменник. З дитинства хотів бути літератором, навчався на юриста у Парижі, через хворобу залишив університет і присвятив себе літературній творчості. Почав писати художні твори з кінця 1830-х. Славу здобув 1856 після публікації роману «Пані Боварі». П’ять років Флобер писав цей твір, після виходу якого його притягнули до суду за образу суспільної моралі. Суд не заборонив книжку, але роман було визнано таким, що заслуговує на осуд. Незважаючи на виправдальний вирок, авторові рекомендували у майбутньому не забувати про мораль.Корпус його листування є не лише пам’яткою епістолярної культури ХІХ століття, але й зібранням естетично довершених літературних текстів. Збереглося більше чотирьох тисяч його листів до рідних, друзів, колег-митців, читачів.

У зверненні до сина в листі до дружини від 15.04.1982 радить читати листи Гюстава Флобера, посилаючись на специфіку присутності в них персони автора: «… візьми Флобера, прочитай його листи. Звичайно, треба мати такого Флобера, де цих листів якнайбільше — солідне академічне видання. Ти матимеш велику відраду — яка це була прекрасна, ніжна, мудра душа!».

У цьому ж листі є і влучна репліка про журнальну публікацію листів Катерини Білокур [2]: «Дуже приємне враження справили листи К. Білокур у «Вітчизні», про які так голосно написав Бажан. Але мені боляче було їх читати, бачачи звичне: небо, замішане на багні». У листі до дружини і сина від 15.01.1984 у рядках, присвячених листуванню Лесі Українки, проявляється розуміння Стусом епістолярію як проявлення Самості авторки: «Читаю листи Лесі Українки — і вкрай захоплений ними. Винятково захоплений. Була б змога — щось би більше написав на їхній основі. Наприклад, «Уроки Лесі Українки».

Катерина Білокур (1900 – 1961) — українська художниця. Народилася у селянській родині у селищі Богданівка на Полтавщині, де прожила все життя. У ранньому дитинстві навчилася читати і писати вдома, але родина ухвалила рішення, що до школи вона не ходитиме. Малювала з дитинства. Відсутність шкільної освіти перекреслила її мрії навчатися у Миргородському технікумі художньої кераміки. Рідні активно протидіяли її прагненню малювати і погодилися на це тільки після її спроби самогубства. Самобутні картини художниці стали відомі після того, як вона надіслала малюнок на полотні разом із листом до співачки Оксани Петрусенко, яка і привернула увагу до її робіт. 1940 відбулася перша персональна виставка Катерини Білокур. Відтоді її роботи регулярно брали участь у виставках в Україні і за кордоном. Її картини входили до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі, де вразили Пабло Пікассо. Попри світове визнання жила в тяжких побутових умовах радянського села, не маючи часто найнеобхіднішого. Активно листувалася із митцями і мистецтвознавцями - Стефаном Таранущенком, Павлом Тичиною і його дружиною Лідією Папарук, Оленою Кульчицькою, Матвієм Донцовим. Велике зібрання її картин має Національний музей українського народного декоративного мистецтва. Василь Стус у листі до Віри Вовк від 16.10.1969 з-поміж відгуків про київські культурні події згадує і про виставку робіт Катерини Білокур.

Значна частина листів до дружини від 10.08.1981 і до дружини і сина від 14.09.1981 — опис вражень по прочитанню листування Алєксандра Пушкіна, переплетених із есеїстичними міркуваннями етичного й естетичного плану. У першому Василь Стус починає з аналізу стилістичних особливостей листів російського поета і швидко переходить до обговорення того, як листи можуть стати простором оприлюднення парадоксальності його життєвих і творчих спрямувань, фіксації ним особливостей соціального життя тодішньої Російської імперії і місця в ньому митця. Міркування щодо листів Пушкіна перетворюються для Василя Стуса на привід знайти паралель між положенням творчої людини у просторі соціуму ХІХ століття та її статусом в СРСР і світі у другій половині ХХ-го, а згодом перейти й до роздумів про людську гідність і можливість для особи зберегти творчу свободу.

У листі до дружини й сина від 14.09.1981 він детально прослідковує за листами зміни у життєвих, етичних і творчих позиціях російського поета. Епістолярій виявляється для Стуса незамінним ключем для конструювання образу Пушкіна як віддаленого у часі Іншого. Аналізуючи листи російського поета, він звертає увагу і на його адресатів — на зв’язок між висловленим і тим, кому з них і що висловлене. У враженнях про листи Пушкіна паралель між статусом митця і увагою до нього органів безпеки імперської Росії ХІХ століття та положенням радянського митця з’являється ніби на берегах — як висновок про тяглість практики загроженості свободи.

Підхід Василя Стуса до прочитання листів відомих осіб передбачав розгляд епістолярію як свідчення колізій самотворення авторів. Він сприймав їх і як можливість комунікації з віддаленими у просторі й часі людьми, що творила вектори його самопізнання.

Примітки:

[1] Ніколай Чернишевський (1828–1889) — російський письменник, журналіст, революціонер. У 1850-ті активно виступав як публіцист у журналі «Современник». З 1861 був під наглядом поліції. 1862 журнал закрили, тому Алєксандр Герцен, котрий жив в еміграції, запропонував видавати його за кордоном. За видання журналу Чернишевського арештували і запроторили до Петропавлівської фортеці-в’язниці. Доказів його зв’язків із емігрантами майже не було, тому йому висунули звинувачення у розповсюдженні прокламацій серед селян. На знак протесту проти методів слідства він оголосив голодування. 1864-го був засуджений до семи років каторги і довічного заслання у Сибір. Над ним було здійснено і символічну громадянську страту. У Петропавлівській фортеці він написав найвідоміший свій твір «Що робити?». По закінченню терміну каторги відмовився подати прохання про помилування. Кілька разів знайомі намагалися допомогти йому здійснити втечу. У 1883 Чернишевському дозволили повернутися в європейську частину Російської імперії, і він приїхав до Астрахані. 1889 сину Михайлові вдалося отримати дозвіл для батька переїхати до рідного Саратова, де Ніколай Чернишевський прожив лише кілька місяців.

[2] Публікація листів Катерини Білокур у журналі «Вітчизна» у 1982-му була першою репрезентативною публікацією епістолярію мисткині і стала культурною сенсацією. У 1970-ті поодинокі її листи публікувалися у журналах «Україна» і «Народна творчість та етнографія». Микола Бажан на публікацію її листів відгукнувся статтею у «Літературній Україні» (від 8 квітня 1982), назвавши їх «сплесками світла». Збиранням і упорядкуванням листів мисткині майже 30 років опікувався Микола Кагарлицкий. Михайлина Коцюбинська називала епістолярій Катерини Білокур зразком «творення себе» в листах. Детальніше — Катерина Білокур. Листи. Вітчизна. № 3. 1982. С. 18 – 47. Бажан М. Листи про могуття творчості. Бажан М. П. Твори у 4 томах. Том 3. Київ: Наукова думка, 1985. С. 404 – 411. Катерина Білокур. Я буду художником! Документальна оповідь у листах художниці, розвідках М. Кагарлицького. Київ : Спалах ЛТД, 1995. 368 с. Кагарлицький М. Листами, мов зорею засвітилася. Документальна оповідь у листах художниці, розвідках автора. Київ : Варта, 2007. 462 с.

dvstus@gmail.com
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.