Справляю в лісі самоту. Берези у воді по горло, мов риби, тріпаються, чорно в очах. І ластівка проворна вгорі прокреслює мету.
Справляю в лісі самоту.
Гривасті сосни, як пантери, спокійні в люті. Атмосфера гріха — в причаєних печерах, ялин отіння — наче негри. А попри стежку день потух.
Агу — агов! Блакитний світе! лиш листя золоті привіти, лиш вільхи шерехи на вітрі, лиш карих лип смеркальні віти, тут поночіти, там ще дніти. І що я розпачем зову?
Не так живу? Не так росту? І відкриваю світ — не так я? Прокльони — навзаєм віддяки? Ще не збагнув? Вони однакі.
Вода — як вурда переляку.
Справляю в лісі самоту.
X. 1968