Там кришталеві скелі голосінь і розпачу западини, мов вирви, усе малі для себе,— сланцювата, липка надія — все пойняте небом, що пряжить холодом, немов огнем.
З них кожен завинив, що світ почався од нього збоку, бо добу міграцій не вдержав поглядом своїм шпичастим, що втративши самодовіру здавна, став наближатися осклілий погляд, відмалку зосереджений в собі, утративши чуття самодовіри, став наростати шпичаками близни, мертвіючи, пустився до речей ходою власною.
Ті душі, наче вивітрені гори, і каменем лежать, ітяжко мріють, що зголоднілий космосу пісок ще проросте густою яриною.
Найімовірніше, написаний 1971 р., після укладання збірки "Веселий цвинтар".