Світ перейду — і упаду десь на чужій стерні. Вже свого краю не знайду, не попрощаюсь. Ні.
Світ перейду — металу дзвін, Як млість, мене хмелить. (А скільки літ, а скільки днів тобі лишилось жить?) Світ перейду — поля і меч тополь. Поля і меч. І обрію пругке лассо торка краями плеч. Світ перейду — услід тополь (Як герметична ніч — тополя кожна!). Чорних доль Услід. (Якій — навстріч?) Світ перейду — і упаду Десь на чужій стерні, немов заброда. Перейду Життям — по стороні. З крихкого краю. По ребру Адамовім. І знов ітиму — казематним сном, не зрадивши добру. Світ перейду — і упаду живе чи й не живе той край? З біди — в нову біду, із пекла — у нове незвичне пекло? бо не звик ти до незвичних лих? Повік ти натерпався їх та й досі — не утік незвичних лих? А як ти зміг ловить крізь ґрати дні, Писать рядки, де кров'ю стік твій захалявний гнів?
...А строга варта з-за плечей, (Кругластий біль ребер!). Розбавив дьогтем ніч і чез багнет. Як в прірву — вепр. Світ перейду — і западусь десь на чужій стерні. Бо свого краю не знайду. Не попрощаюсь. Ні.
Вірш написано не раніше 1968-го і не пізніше 1971 р., коли Василь Стус, за свідченнями дружини Валентини Попелюх, неодноразово зривався:
- Чому мене не кличуть на розмови? Всіх друзів уже неодноразово смикали, а мене ніби не існує.
В той же час за свідченнями покійних Василя Кука, Івана Калиниченка та Івана Світличного Стуса доводилося стримувати від імпульсивних дій проти свавілля радянських чиновників та силових органів, що були спрямовані проти друзів поета.
Неодноразово доводилося чути від різних людей, що Василь Стус говорив буквально таке:
- Я хочу сісти. Аби врешті все стало зрозуміло.
Достеменно відомо про кілька зустрічей Василя Стуса з Василем Куком, на яких останній намагався стримати поета від радикальних кроків. Що, як відомо, жодним чином не вплинуло на поведінку поета та його етичну позицію. Особливо різкими були виступи Василя Стуса в 1965 р. в кінотеатрі "Україна" та в грудні 1970 р. над могилою Алли Горської на Берковецькому цвинтарі м.Києва.
Певним чином у вірші "Тарас на засланні" Василь Стус ніби приміряв невольничу долю Шевченка особисто до себе. Щоправда в'язничні та засланські реалії Радянського Союзу були більш жорстокими та нелюдськими, аніж в Російській імперії XIX cn/
Слід зазначити, що вірш, очевидно, не мав остаточної редакції і не був включений до авторських збірок.