Ти мене не жури. Не треба. Я не знаю, чи зміг би Пожурити колись тебе... А тепер угорі Стільки скорбного неба, У провалля котрого Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно. Тільки ж рук йому не зогріти, Хоч би він дотягнувся До найдальшої аж зорі... Ти мене не жури. Заблукав я у ночі. Забувся... Нахоплюся — і тихну, А стану — І горлом відчую: не можна Ніч зволожену На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури, Не кажи, що розлукою Пахне листя і вітер, Пахне стежка і ліс... Хочеш — радістю буду, Хочеш — буду твоєю мукою. Лиш не треба, благаю, Тепер — ані слів, ані сліз.
Лиш тепер — я не знаю, Що зі мною, з тобою — не знаю. Хто печальний ночами Пише тушшю скорботу мою.
Місяць дуб розколов І пильнує за нами, Бо згубити стежину Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно. Увіходиш ти, щемна, В груди, в очі, у серце, Як осінній терпкий настій. Ну, не сердься! Не сердься! Недаремно, О, недаремно, Розпросторивши крила, вересень Нас уже наздогнав. Настиг.
Вірш написано між 1962 і 1964 рр. Або в Горлівці чи Донецьку, або вже в Києві під час навчання в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г.Шевченка. Твір був включений до збірки "Круговерть" (до другої - "Біль - білий день", чи третьої - "Круговерть" - частини).