Ти снишся мені — і сміється дорога, і сон, ніби сонях, пішов у танок. Та як тебе стримати, серця облого, як м’ятою пахне мені моріжок тих пам’ятей давніх, що тужать сосново і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть? Святошинський примерк тріпоче святково і костуром спогад напростує путь. Ти шара, світанна моя лебедине, крилом запалила свічадо ставка і зграбно, грайливо і радісно рине у безчас, у безвість долоня тонка Рожеві пучки твої чую спросоння, вони сновигають на лицях моїх Нічного проміння високе осоння лоскоче мене, мов муаровий сміх. Ти снишся мені — і збігаються кола і віддаль, неначе в термометрі ртуть, ховається в шпару — і ось воно, поле, і ось вони — зустрічі — з мертвих встають. І вже ні знаку не пізнати на щасті і рутою-м’ятою стелеться шлях Дай боже — прокинутись більше не вдасться заради розкошей по чорних ночах.
