Гойдається вечора зламана віть

* * * Гойдається вечора зламана віть, як костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Жалощів брості коцюрбляться в снінні — а дерево спить. Гойдається вечора зламана віть туга, наче слива, рудою налита. О ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита твоя ненасить. Гойдається вечора зламана віть, і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить. Кінчилися стежі: нам світ не належить — бовваном стоїть. Шалена вогненна дорога кипить. Взялась кушпелою — обвітрені крони всю душу обрушать у довгі полони, і згадкою — вечора зламана віть. І сонце — твоє, простопадне — кипить. Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань. О піддайся покуті самотності! (Господи, дай мені жить!) Удай, що обтято дорогу. Що спить душа, розколошкана в смертнім оркані високих наближень. На серця екрані гойдається вечора зламана віть. Гойдається вечора зламана віть, неначе розбратаний сам із собою. Тепер, недоріко, подайсь за водою (а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?). Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во- втузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки, це, Господи, сяєво. Це — торжество: надій, проминань, і наближень, і на- вертань у своє, у забуте й дочасне. Гойдається павіть, а сонце — не гасне і грає в пожежах мосяжна сосна. Це довге кружляння — над світом і під кошлатими хмарами, під багряними торосами замірів. Господи, з ними нехай порідниться навернений рід отой, що принишк попід товщею неб — залізних, із пластику, шкла і бетону. Надибую пісню, ловлю їй до тону шовкового голосу (зацний погреб). Поорана чорна дорога кипить нема ні знаку — од прадавнього шляху. Сподоб мене, Боже, високого краху! Вільготно гойдається зламана віть.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.