Це місто – давніх мрій, від туги невпізнанне громаддя кам’яниць і віадуки трас і двигіт транспорту – занадто пожадане щоб дочекатися і ще впізнати нас І люду любий тлум і надовкільні глуми бо все і те й не те, бо надто переріс свою стару любов, бо обсідають тлуми розлук і святощів – за риттю стертих рис а захват оступив – і збився геть з дороги занадто похапцем, занадто близота і шкода надійти впритул – без остороги
і тяжко глянути на себе, що з хреста допіру знятий був – роздвоєння не зразу загубиш у путі і в пам’яті меткій і спробуй – залагодь правікову образу промежи зморених і обважнілих вій Товариш мій проплив – боком туги кудись проваджений – упроз мої ждання О місто давніх мрій, тебе пройти удруге – то вмерти і зродить себе одного дня Не квапся. Не спіши. Постоїмо окремо я тут, а ти, моє, хоч відступись на крок водою спогадів оранжова трирема пливе успак і прагне до виток
Філософська лірика першого року заслання. Вірш включений до третьої незакінченої частини великого - "київського" - корпусу "Палімпсестів". Одна з граней осмислення Києва з колимських далей. 1977 р.