"Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору..."

Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору. Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч. Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору, в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич. Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь. У всесвіті чути — голісінький голос голосить і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь. Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі Чи то України огорнутий мороком дух. Крило холодить полохке лопотіння тополі. Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух. Намистом огнів озиваються весі і гради. Зболілим видінням снується нам сон мерехкий. Ява ачи марення ачи з глухої надсади цей простір озвався — понурий і неговіркий. Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари, така чорнота, чорнота, чорнота угорі! Від магми земної до серця дрібного — удари дзвінких молоточків в космічній заходяться грі. Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне, цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь, цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна земля, що звабляє в провалля обсотану тінь. Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри, над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет. Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари, вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет. І зорі подвійні і місяць подвійний блукає подвійного руху згромаджений центр налог в високому леті твоє товариство шугає — малі підсусідки, якими пишається Бог.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.