Ця мить — як тріщина у камені, загусла на смолу пітьма. Ані минулого нема мені, ані майбутнього — нема. Уводноволені течуть як ноче-дні, так і дне-ночі, лиш серце вірити не хоче і цідить сіру каламуть на вечори, і дні, і ранки, і ночі — вискалки ждання. Був віщий сон: мов коло ґанку приспала зграя вороння і голу хату обліпила, і довго каркала в вікно. Зимова блискавка розбила твій дім надвоє — колуном. І як зліпити половинки, з’єднати як — сам Бог не зна. І плаче син, голосить жінка, немов зигзиця, край вікна.
Київ, Камера попереднього ув'язнення Київського КДБ, зима 1972 р.