Тут сни долають товщу забуття і виринають з теміні, як змії. Тут на кону забутого життя блазнюють, корчаться, як лицедії вертепних інтермедій. Тут живе ховається у смерк і так існує, пропахле смертю. Небо гробове за нами назирає і вартує, щоб не згубити. І в хапливий сон убгався гострий, ніби ніж, прокльон, і провертається в душі розверстій. Бо він — найбільший ворог твій — спішить моєю кров’ю лезо окропить, щоб став і ти такий, як треба: черствий.
