Учора, як між сосон догоряв...

Учора, як між сосон догоряв мій день домашніх клопотів, я думав: життя — занадто довге задля нас.

Червоні коні пристрасті давно відцокотіли брест-литовським трактом. Ось вийди в ніч — ніде тобі нікого, лише й живого — шлюбна служба псів.

Вже сни, мої заблукані телята, не знають за собою чабана, обпалених бажань зчорніле поле безмірне, як голодний спокій мій.

Лише кипить у ключ пораннє небо, усипане пітьмою гайвороння, і крику пересохлі фіолети нагадують про тисячі смертей.

Вже тлін протяв мою охлялу душу, не висвітлену спалахами років, а сто ще ненароджених нащадків мені й дихнути вільно не дають.

Відшумувало вічне верховіття, де прозелень наївна, де суцвіття довірливо-немудре. Все. Задоста. Тепер, сердешний, догоряй по пнях. Добутися б до п'ятниці, на тиждень бодай хоч раз пірнути в самоти невистояний алкоголь. Спинитись обличчям до пітьми. Хай буде сніг і хай на лиця падає схололі.

Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут — на цілий світ! І поєдинчим болем обперся об натужні крони сосон. А стогін їхній, вічністю пропахлий, вивищ є покари до покор. X. 1963

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.