Валерій Марченко (16.09.1947, Київ — 07.10.1984, тюремна лікарня ім. Гаази, м.Ленінград) - журналіст та есеїст, сходознавець, член Української Гельсинської групи з 1983 р.
"Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору - свідомість, що ярмо - нестерпне, - писав Валерій Марченко своєму дідусю в 1975 р. з табору суворого режиму ВС- 389/35, станція Всехсвятська, Чусовського району Пєрмської області.
Валерій був одним з найталановитіших українських літераторів, які прийшли в українську літературу відразу за поколінням шістдесятників. Як і
Василь Стус, Іван Світличний, Семен Глузман В.М. прагнув банальної справедливості, але несправедливе ув'язнення, спровоковане КДБ УРСР, камери-одиночки та камери зі стукачами, тривалі етапи й тюремні пересилки, штрафні ізолятори та тюремні лікарні перетворили його на ідейного антирадянщика.
Після закінчення філологічного факультету Київського університету В.М. з вересня 1970 р. почав роботу в редакції „Літературної України“. Перекладав з азербайджанської та польської мов, писав нариси про українсько-азербайджанські літературні зв’язки.
Його дорога розпочалася з категоричної відмови співпрацювати з КДБ: за Валерієм встановлюють таємний нагляд, його статті „За параваном ідейності“ та „Київський діалог“ визнають антирядянськими і націоналістичними. Нарешті 25 червня 1973 р. М. заарештовують.
В таборі В.М. знайомиться з Семеном Глузманом, Іваном Світличним та іншими українськими політв'язнями. Веде літопис табірного життя, передає на волю інформацію про становище в’язнів, колективні й особисті заяви, пише нариси, бере інтерв’ю. На засланні в селищі Саралжин Актюбинської області (1979 — 1981) В.М. закінчує роботу над перекладом „Декларації незалежності“ Томаса Джефферсона (1976), віршів Едґара Лі Мастера, Роберта Бернса, Дж. Гейнса, Батлера Ітса (1975-1976), перекладає „Силу обставин“ Сомерсета Моема (1980) та „Маску червоної смерті“ Едгара По. У травні 1981 М. повертається до Києва. де йому вдається протриматися 2 роки і 5 місяців. Попри попередження лікарів про те, що в умовах ув'язнення він приречений, М. звертається з заявами до радянських органів влади, протестує проти переслідувань, підтримує друзів.... У 1982-му пише нарис „Гулак“ про кирило-мефодіївця Миколу Гулака, в якому осмислює роль інтелігента в умовах абсолютного тиску з боку держави, робить інтерв'ю з Борисом Антоненком-Давидовичем та Надією Суровцевою.
"Тричі на різних рівнях пропонувалося мені стати таємним співробітником. Капітан Юшкевич так старанно пояснював мені свого часу, чому саме моя скромна особа привернула увагу органів КГБ: Адже "Літературна Україна" - центр, навколо якого обертаються всілякі людці. Я ж молодий, розумний чоловік, працюючи в цій газеті, маю перед очима всіх входящих. Тому мушу стати термометром, за допомогою якого досліджуватиметься суспільство. Термометром я не став, з тим щасливим наслідком, що зберіг власну гідність й опинився в концтаборі" ("Шляхи, які ми обираємо", Урал, 1975).
21 жовтня 1983 перед М. знову заарештували, інкримінуючи йому 62-гу ст. ч. II Карного кодексу УРСР. 13 березня 1984 р. Київський міський суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Судді, звісно, не дозволили собі думати, що виносять смертний вирок з відтермінуванням виконання.
2 квітня 1984 р. М. взяли на етап: 55 діб у столипінських вагонах та пересильних тюрмах, без жодного огляду на хворобу. До табору ВС-389/36, де тоді знаходився Василь Стус, його доправили 27 травня, а вже 20 серпня 1984-го - на вимогу світової громадськості - відправили спершу до тюремної лікарні Пєрмі, а потім і до тюремної лікарні ім. Гааза в Ленінграді. Попри те, що навіть Медичне управління МВС СРСР дійшло висновку, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, його й далі тримали в тюремній лікарні, де орієнтовно 7 жовтня 1984 р. Валерій Марченко й помер.
Ніні Михайлівні Марченко вдалося добитися видачі тіла свого сина й на Покрову, 14 жовтня 1984 р., його відспівали у церкві Св. Покрови у Києві і поховали в с. Гатне поблизу Києва.
"Я любив Валерія. Він та Іван Світличний - ближчих не було у мене друзів у таборах. І вже не буде ніколи. ...Валерій - щирий, красивий, іронічний, чарівний європейський інтелігент... Щасливий і гордий. Це важко зрозуміти. Але це правда... у політтаборі він писав те, що боялися вимовити вголос "на волі" (Семен Глузман).