(Про «невикінчену редакцію» одного вірша Василя Стуса)
У травні 1978 року на засланні Василь Стус отримує телеграму, що його батько «в дуже важкому стані». Поет (цитую тут і далі Дмитра Стуса) «написав заяву до органів МВС з проханням дозволити йому кількаденну відпустку, аби відвідати смертельно хворого тата ( в таких випадках законодавство передбачало подібну можливість). Отримавши відмову, поет безпосередньо у приміщенні МВС міста Усть-Омчуг оголошує голодівку з «метою поховати батька». За кілька днів влада дає «добро» на цей від`їзд, попередньо протримавши поета добу в камері попереднього ув`язнення. Всю дорогу – від Усть-Омчуга до Донецька – його супроводжували шпигуни, а в батьківському домі перед приїздом було проведено несанкціонований трус. Поет встиг попрощатися з батьком,останніми словами якого були: «Сину, яка важка мені ця ганьба…» За кілька годин після зустрічі Семен Дем`янович Стус помер».
Василь Стус пише вірша. До першої частини «Палімпсестів» він увійде – за першим рядком — «Сьогодні прощальна пора настигає…». Майже половину рядків першої редакції пізніше самим автором буде вилучено, інші здебільшого поредаговано, перегруповано, окремі змінено і замінено.
Є кілька «варіантів чистового перекресленого автографа». Мабуть, для твору, викликаного такою подією, нічого дивного. Процес появи остаточної редакції може бути цікавою темою для літературознавців, дослідників життя і творчості Стуса.
А в розділі «Паралельні редакції «ПАЛІМПСЕСТІВ»» залишилась ота найперша, за словами Дмитра Стуса, «невикінчена редакція твору», де «найчіткіше збережено хронологію подій та переживань, що відбилися у свідомості Василя Стуса… у червні 1978 року». Починається рядком «Сьогодні – нарешті!—літак відлітає…». У розділі «Інші редакції та варіанти» – ще один варіант – найперший – початкового рядка: «Сьогодні – сьогодні – літак відлітає…». Така часова «траєкторія» також не викликає подивувань. Такого твору ще не було у Стуса. Такого твору ще не було в українській літературі.
Коли я вперше прочитав цю «невикінчену редакцію твору», одразу ж стало зрозуміло, що «температура» тексту надто висока. Не порівнюю з іншими (та й чи треба?), але саме в цих рядках «висота градуса» обумовила і ритмо-мелодичний, і образний, і композиційний строї… І синкопи, і цезури – коли досліджувати ритм і коли досліджувати синтаксис. Музику вірша і зміст. Стан людини, коли вона просто задихається. При тому, що попри надмір висловленого, так і не зможе сказати всього, що клекотіло в грудях і плавилося в голові. Перевитрати -- до перехльостів – очевидні, але все це сприймається «НОРМАЛЬНО» у потоці відповідного мовлення. Відповідно тахікардії і душевному сум`яттю і – попри все – затятій вірі (ще почує ТАТА – мусить – інакше просто бути не може – застане – а що почує? – а як це все звучатиме? – а не народжувалися ці звукоколивання віри ще над землею? – у літаку). А висловлюючись мовою кіно, все це обумовило і монтаж – подібного також не знаходжу в жодному іншому вірші Василя Стуса. Прикладів граничних напруження та самоконцентрації багато в цього поета. Згадаймо для початку ніч після арешту Івана Світличного, появу відомого вірша. Проте там – ІНАКШЕ. А тут приведено в рух буквально все. «Міріади»: від ангелів до сексотів. Вражаючі числівники, записані скорочено (записані наче похапцем, а не зафіксувати не міг), які будуть вилучені в остаточній редакції. Ангелів не буде – залишаться одні сексоти. Не залишиться згадки про смерть Алли Горської – рядка «Це сімдесят перший. Це чорна неділя…». Не прорвуться і метафоричні дараби із Черемоша. Остання реальна дараба – «історична!» -- прошумить пінистою гірською річкою через два роки – у 1980-му – чорному для поета. Наче саме ця – декоратизована – як намальована! – дараба назавше понесе поета з України. Наче передчував – не потрапила в основний корпус «Палімпсестів». Але мені йдеться про вірш із розділу «Паралельні редакції «ПАЛІМПСЕСТІВ»».
Після ознайомлення я часто повертався до цього твору. Читав друзям. Читав на каналі «Культура» Національного радіо. Одного разу – в педуніверситеті у Дрогобичі, де провів свої гімназійні роки Іван Франко і все життя Бруно Шульц. Читав студентам Острозької академії. Читав у Києві і в горах.
Сказати чесно, найкраще сприймається, коли читаєш наодинці. Собі. Завше сприймаєш у сув`язі з тим, чим у цей час живеш, про що думаєш. Виникає аж ніяк не медитація, не мантра – зовсім щось інше. Ця інтенсивна реактивність поета – затягування в себе, як у вирву, де все клекоче, всього, що на тверді і в повітрі та і в пам`яті – аж до неоковирних словоконструкцій. Цей нервовий, пунктирний монтаж образів – ще не вигранених, схоплених тут-і-тепер. Це виснажує. Це розширює свідомість. Це розриває свідомість. І – якимось дивом – діє попри свідомість. Жодного разу я не розмірковував про поетичну майстерність автора. У післямові до останньої прижиттєвої книги Ігоря Римарука в мене йшлося про те, що Паскаль не приймав «поетичних красот», бо немає ж «медичних красот», якщо є мета – лікування. Але ж хіба текст Василя Стуса – лікування?
Тож в неба провалля, в бездоння, в бездолий Нагірний, невірний, утрачений рай, Всебідний, всегнівний, всещедрий, всеголий, А що під крилом твоїм? Кара – карай. У небо, у надвищ, у стужу прелюту До сонця, Ікаре, ти, рабе розкриль, Здобудеш, як ліки, нестерпну отруту…
На останнє прочитання наклалися враження від перекладу філософської праці Жана Бодріяра «Фатальні стратегії». Переклав автор роману «Тема для медитації» -- Леонід Кононович не вперше перекладає-інтерпретує французького мислителя українською. Це завжди дуже цікаво. Дуже на часі. Так і тепер. Я мав змогу прочитати переклад ще в електронному варіанті. Вражень виникло багато. Різних. Із часом увиразнились. Закріпилися. Цитуватиму Бодріяра. Посилатимусь саме на цього філософа, оскільки при читанні перекладу мене супроводжував вірш Стуса, а тепер буде – навпаки.
Мабуть найкраще почати з метафори світла. Надто промовиста для кожного крупного поета і філософа. У «Фатальних стратегіях» Бодріяр традиційно для себе нетрадиційно розглядає проблеми часопростору. Зокрема, запитує: «А якби світло упало до людських швидкостей? Якби огорнуло нас кволим потоком образів?..» Світ образів – світ віртуальний, може заінтригувати будь-яка версія плинності – вся справа у виконанні, у стилі, зрештою, в концепції. А в реальному світі «швидкість світла забезпечує реальність речей». У великого поета вигаданий світ більш ніж реальний. І швидкість його світла «гарантує» (за філософом) «сучасність» його образів. А «зі зміною цієї швидкості причиновий Всесвіт може втратити свою достеменність». Це якщо в таку зміну повірити – дехто скаже. Саме так. Особливо це стосується світу і Всесвіту поета. Звідки така пронизливість «невикінченої редакції»? (Навіть її невикінченість підсилює тут – і тільки тут – автентичність, найреальнішу її реальність). У реактивності погляду поета, викликаного його станом? При світловій швидкості інше оприявлення звуку, процесу, перебігу звучання. Якби у вірші була впорядкованіша впорядкованість образного ряду, «достеменність» всесвіту чи відчувалась би?
О царство півсерць, півнадій, півпричалів, Півзамірів царство, півзмаг і півдуш. Скрегоче в металі, регоче в металі, Збираючи мертвих, як листя папуш. Розтанути б, згинути б, геть розчинитись. Розпасти на атоми. Р о з п о р о ш и т и с ь!
І нарешті:
Той аеропорт, ніби чорт на весіллі, Гуркоче, скрегоче, заводить оркан. Це сімдесят перший. Це чорна неділя. Це зашморг. Це даждь`мо. Це вибір. Це бран.
Цитую Бодріяра: «Час уже не є очевидним у своєму нормальному перебігу…» І далі: «Його вже не осяває воля…» І -- суміжне у цьому ряду: « Рух теж не осяває простір…»
Це зашморг. Це даждь`мо. Це вибір. Це бран.
Далі у філософа йдеться про – дослівно – «енергію речей, що завалюються». Енергія Стусового тексту щопрочитання підсилювалась не до кінця зрозумілим мені джерелом. Бодріяр висловлює «нову гіпотезу»: «Майбутньою енергією буде аварія чи катастрофа». Це він виснував із жорстких попередніх пасажів про «енергію розчавлених псів» (дослівно).
Оце ти, оце ти, бідо білокосто, Оце ти, оце ти, добо начувань, І другий, і третій, і п`ятий, і шостий – Як вісник як злісний, як янгол карань.
Ті, вилучені в остаточній редакції твору янголи-сексоти, певно, несподівано і для самого автора потверджують думку французького філософа про те, що « в глибині душі віддаємо перевагу катастрофі – вона, принаймні, відповідає вимозі насильницького знищення». Можемо додати: і самознищення – насильницького – у різних формах. Від середньовічних до найсучасніших. Справа не в «РЕЗУЛЬТАТІ» чи «ПРОЦЕСІ», а в «НЕМИНУЧОСТІ». Це вже українські «ФАТАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ». Це вже на наших кресах. Точніше, ще на кресах імперії. Тої, яка незабаром упаде. Але виявиться, що це не зовсім так. Виявиться, що не зникає те, що впало. «Внутрішня Монголія» і далі «осяватиме наш простір». А поки що –
То ледь відстає, то вперед забігає – І глипає лячно, і в оці тримає, Отож начувайся, рушаємо вспак.
Пригадуєте? – вже «рух не осяває простір» (у Бодріяра).
А день, наче лист пережовклий, принишкне До шиби, до диби, і в горлі аж згіркне. Держи своє серце. Під горлом держи.
Поет явить конструкцію нову – всесамоструміння – у множині. Стільки написано про стусівське «самособоюнаповнення», а тут – інший полюс.
Піддайся струмінням. Всесамострумінням. Піддайся цілильній, як біль, течії.
І останнє в цьому прикладі:
Пали мене, пале, і ваб мене, вабо, Тужи мене, туго, додолу сягай, недоле. А зорі чіпкі, наче краби, Прощайся із ними. Прости і прощай.
Але чи це прощання живого зі світом живих? Згадаймо:
Розтанути б, згинути б, геть розчинитись, Розпасти на атоми. Р о з п о р о ш и т и с ь! На порох, на порух, на морох. Згубитись в огні всепроміння. Йде час твій. Держись.
Сьогодні, оглядаючи руїни нашої Помпеї (повторюю: лише зовнішньої), виділяємо спостереження Бодріяра про «мертвотну присутність Везувія», яка «надає мертвим вулицям чару галюцинації, ілюзію бути тут-і-тепер напередодні виверження, бути воскреслим через два тисячоліття».У Стуса у на позір багатослівному вірші про це – лаконічно – як же інакше?:
Тебе це покликало небо. Тебе.
А філософ продовжує (про загибель Помпеї): «Закам`яніле дерево прихилених дверей, бганка тоги на тілі… матеріалізувалися вмент… в самому пеклі їх загарбала смерть… фатальна інтимність речей і чар їхньої миттєвості…» І закінчує : «Такий ментальний ефект катастрофи: зупинити речі, поки вони не добігли свого кінця». Без огляду на жоден ефект подібне завдання – хай підсвідомо – ставив перед собою Стус – після катастрофи не менш значної, ніж падіння імперій. Прихід варварів до уваги вже може й не братися. Вони присутні аb оvо. Так.
Навіть так.
Середина пекла. Розбіглись кінці, Між них протискайся. Всю душу випростуй. Тож бгай свою душу. Зібгай. Не розпростуй. На кульку розтоплену – в краплю – зібгай.
А філософ зважується на маневр: «уявити всесвіт, де всі тіла пересуваються з дивовижною швидкістю – за винятком світла -- загальний хаос, що вже не регулюється миттєвістю повідомлень…» І завершує: «Відколи прискорення зробилося нашою банальною умовою, наше напружене очікування і повільність є нашими сучасними формами трагічного». Я дозволив собі дещо перегрупувати пасаж із «Фатальних стратегій», але суть не змінилась. Пришвидшений рух крові у вірші Василя Стуса – від першого рядка до останнього – жодного моменту утихомирення. Інакше у такій ситуації, мабуть, і бути не могло. Упорядкованості – тому – також не може бути – яка вже там гармонія? Загальний хаос і насправді нічим не регулюватиметься, якщо уповільниться швидкість поетичного променя. Реактивність Стусового слова у цьому творі -- також від першого подиху до останнього. До речі, коли в остаточній редакції поет окремі рядки намагається «адаптувати» хоч би до самого себе, то тоді, на мою думку, щось невідворотно втрачається. Реактивністю «невикінченої версії» автор, не виключено, дивував і сам себе, але чи варто тепер щось там прослідковувати? Не думаю.
Кожен може сам для себе зіставити два фінальні рядки двох редакцій цього тексту і вирішити, котрий художньо сильніший, хоч – повторюю – у цьому випадку мені майже ніколи не йшлося про поетичну майстерність – навіть із посиланням на Блеза Паскаля.
Вірш у першій редакції закінчувався так:
Востаннє, дарабо, востаннє, дарабо, Вищить твоя хвища і вабить за край.
І – другий (остаточний) фінал:
Коли ж нас поймає, долає знемога – Підноситься пісня – і віща, й щемка!
У першій редакції ця ж пісня – і «віща, й щемка!» – не «підноситься», а «ВРИВАЄТЬСЯ». Задовго до фіналу. І фіналу, власне, й немає, бо який фінал, коли спрямування («ВАБИТЬ») – «за край»? Фінал – якраз в остаточній редакції. Поставлено крапку – «підноситься пісня» -- все, як в українській традиції.
Але повертаємось до початку. Все-таки у червні 1978 року Василь Стус отримує дозвіл відвідати смертельно хворого батька. Упродовж останнього місяця він остаточно вирішив відмовитись від радянського громадянства. Ув аеропорту на території свого заслання поет сідає в літак. В дорогу взяв журнал «Вопросы литературы», де якраз були надруковані фрагменти листування Пастернака – Рільке – Цвєтаєвої. Два улюблені поети Стуса, Марину Цвєтаєву також виділяв, часто згадував у власних листах. Листування 1926 року. 29 грудня Рільке не стане. За пару місяців до смерті він зізнається Цвєтаєвій, що « тепер – розлад». Коротко і ясно – особливо після екстатичних виплесків адресатки – особливо викликаних «Дуїнськими елегіями» та «Сонетами до Орфея». Свій переклад «Дуїнських елегій» Стус дошліфовував перед самим арештом. Переклав і «Сонети до Орфея». Переклав «Елегію до Марини». Тепер в о н и (три поети) мали полегшити шлях у повітрі імперії до батька на смертному одрі. У тому міжвоєнному році двоє із тих, що листувалися, були на кілька років молодші від сорокарічного Стуса, Рільке був і назавше залишився у віці Шекспіра. Екстатичні виплески спостерігаємо не тільки в листах поетки. У Пастернака назвемо це надміром експресії. Зрештою, це ознаки стилю – і її, і його. І там, і там – тонка рецепторна канва. Саме для Рільке. Спочатку він наче підказує своїм адресатам, що його нинішній «розлад» і той «перелом світу» (перша світова), після якого довго не писав («здригнувся і застиг»), одного ряду і з однаковим фіналом. Вже недовго до фашистських концтаборів Європи, вже ось – азійські концтабори СССР. На двадцяту річницю перевороту капітан Матвєєв у Сандормосі власноручно розстріляє «рекордне» число в`язнів. І число його 1111. ( Навіть число звіра піддається частковому осягненню людиною). Серед убієнних буде багато українських митців. Кілька – першого європейського ряду. «Чи знаєш, чому я кажу тобі Ти і люблю тебе і – і – і – і – тому що ти – с и л а. Найбільш рідкісне». (Цвєтаєва – Рільке.) Хіба можна не погодитись? За 5 років до цього листування розстріляли Ніколая Гумільова, що теж вірив у таку силу: «Словом разрушали города». Убивали поетів тому, що боялися? Мимоволі на початку третього тисячоліття ставлю знак питання. Не тому, що про «місію поета» в «доброму товаристві» воліють нині не говорити – будь-який «виключний» його (поета) лик не захоплює, а швидше смішить. Ніби не заплачено життям і часто кров`ю, а одною лиш трояндою з келиха. Невже боялися такого?: «Gesang ist Dasein» -- «Пісня єсть буття» у Рільке чи «Жизнь как жизнь поэта» -- «Життя як життя поета» у Пастернака. Особливо розчулює це сьогодні. Не прояснюють нічого і чотири одиниці Сандормоха – про них нині згадують хіба що на роковини жертв. А могли би пролити світло – кожна одиниця. Василь Стус цього числа, очевидно, не знав, але світло йому було пролито. У всякому разі, відблиск його носив на собі. Як найтяжчу ношу. Як і сучасник Шекспіра Джон Донн, якого зламала схильність людини до насильства і її безсилля перед ним ще на початку занепаду епохи Гуманізму. Зрештою, хто скаже, коли головний ворог перемістився до тебе всередину і його вже не подолати? Англієць після бурхливої молодості став священником, і його проповіді актуальні до сьогодні, вражаючи і красою стилю. Українцеві випала інша дорога. А зараз він сідає в літак, і, може, почне читати листи. І пізніше визначить: «жеманство». Несправедливо? Не те слово. А що в листах 1926-го? Рільке вже відповів, чому довго не писав поезію, і продовжує, що «Дуїнські елегії» вдалося завершити після війни, у Швейцарії (в замку Мюзо), де нарешті знайшов «спокій і ненасильство». Тобто там, де не було насильства.
А де для Василя Стуса було місце, де не було насильства?
Може, в повітрі? (“...коли я перестану повідомляти тобі, що зі мною відбувається, ти все одно повинна писати мені щоразу, колитобі захочеться “летіти””. Рільке – Цвєтаєвій).
Сьогодні – нарешті – літак відлітає, і вже від землі відірветься літак, але й з-поза хмар небезпека чигає…
Востаннє пошлемось на «Фатальні стратегії» Жана Бодріяра: «Літак зі своїми пасажирами є часткою, блудною молекулою ворожої території». Далі у філософа – про терор – тему і наших днів; терор, який «найбільш зримо матеріалізується в орбітальному, зоряному просторі». У повітрі імперії найбільшим терористом була держава. ЄДИНОЮ, хто реально міг увірватися в салон літака, в якому поет летів до Донецька, була «віща й щемка пісня», яка – нагадую: у першій редакції твору не «підносилася», а «вривалася». На цій дорозі у небесах – не лиш до Донецька…
Ламка і витка всеспадна вседорога, Дорога до Бога – ламка і витка…
Отже, у Стуса пісня прорвалася. У філософа – подібно – читаємо: «Все, що було метафорою, вже матеріалізувалось і прорвалося в реальність». І остання цитата із «Фатальних стратегій»: «Божа стратегія в тому, що Він тримає людину у стані невизначеності, ворожості до Свого образу, у піднесенні зла до могутності принципу…»
Котрісь із тих, зафіксованих похапцем укороченими числівниками, що не потраплять до остаточного тексту, уб`ють поета.
Хто об`явив Жану Бодріяру Господню стратегію?
Що є істина? – питає Понтій Пилат.
У першій книзі третього тому творів Василя Стуса у розділі «Паралельні редакції «ПАЛІМПСЕСТІВ»» поміщено вірш, який, не є вершинним здобутком поета, бо все там здебільшого відбувається по той бік мистецтва, але опісля мимоволі запитуєш:
А хто сказав, що поезія – мистецтво?
Що є поезія?