Я познайомився з паном Василем на початку 1989-го.
Можливо, це сталося 6 січня 1989 року, коли Василь був на дні народження Василя Стуса в нашій з мамою квартирі на вулиці Чорнобильській 13-а у Києві, де на Свят-вечір збиралися найближчі до Стуса люди. Утім, не впевнений, бо після перепоховання 1989 року Василь впродовж кількох десятиліть приходив до Валентини Попелюх у цей день, як і Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська та чимало інших знакових постатей того часу.
У цьому товаристві пан Василь нітився, складалося навіть враження, що на всіх присутніх у цій невеликій кімнаті він переносив той величезний пієтет, який мав до Василя Стуса. В перші візити до нас Василь Овсієнко намагався більше слухати, аніж дискутувати, але коли починав читати вірші Василя Стуса, то всі присутні перетворювалися на слух. Це було дивовижно, однак виникало стійке враження, що інтонування текстів абсолютно Стусівське. Голос у Василя Овсієнка, щоправда, був більш високий, але саме читання віршів, принаймні більшості, було феноменальним. Так тривало напевно років з десять, аж поки прямолінійна публіцистичність не витіснила Стусову інтонаційну глибину.
Василь Овсієнко багато віршів Василя Стуса знав напам’ять. Цьому сприяла ситуація, що склалася в таборі ВС-389/36, де, спостерігаючи як у Василя Стуса конфісковують рукописи віршів, Василь Овсієнко намагався запам’ятати якомога більше творів поета, аби бодай в такий спосіб зберегти вірші від загибелі. А що були вони складні і змістово концентровані, то запам’ятати їх було простіше саме за авторським виконанням, де акцентувалися паузи, смислові і змислові наголоси, а інтонування допомагало не лише сприйняти, але й запам’ятати текст.
Ближче знайомство з паном Василем пов’язане з перепохованням, точніше – з поїздкою на цвинтар села Борисово за прахом Юрія Литвина і Василя Стуса 15-17 листопада 1989 року.
Пригадую, що всю дорогу Василь розповідав членам знімальної групи «Просвітлої дороги свічка чорна» про гельсінський рух, дисидентів, Василя Стуса, Юрія Литвина і Олексу Тихого.
Головним режисером фільму був Славко Чернілевський, який кілька років навчався разом із Василем на українській філології Київського університету. У обох долі склались трагічно, але юнацькі спогади й відновлена емоційна прихильність якось відразу допомогли Василеві стати своїм у колективі знімальної групи, що спростило адаптацію та повернення у світ буденних негероїчних людських взаємин висталеної на протест людини.
Утім, поїздку за прахом Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса буденною не назвеш. Не маю сумніву, що для більшості з нас це були одні з найсильніших життєвих переживань і найважливіших життєвих вчинків, які від кожного вимагали бути намаксимумі своїх життєвих і людських спроможностей.
Присутність поміж нами Василя Овсієнка – одного з в’язнів ВС-389/36 – для всіх членів експедиції була додатковим стимулом: так не хотілося показувати звичайні людські страхи перед людиною, яка ще кілька літ тому дивилася в очі смерті: той факт, що Василь таки повернувся з неволі, з віддалі років здається більше чудом, аніж закономірністю.
Тоді ж, у 1989-му, особисто я, на жаль, Василеву присутність поруч дещо недооцінював. Зараз же, з відстані життєвого досвіду, розумію, що Василева прямолінійна налаштованість не відступитись від поставленої мети живила нас внутрішньою силою в критичні моменти (крадіжка грошей, погрози арештами, фізична наруга до окремих із нас) до яких життєві будні аж ніяк не готують.
Дякую Вам за це, Василю!
Мушу зазначити психологічну вразливість та емоційну ранимість пана Василя, чиї кращі роки минули по таборах, де він змушений був здобувати справжню неформальну освіту. В таборах життя звело пана Василя з людьми, чия освіта та морально-етична позиція були значно вищими за рівень тих викладачів, у яких він навчався в Київському універі.
Зате у вмінні не розгубитись у кризовій ситуації, зібрати волю в кулак і швидко прийняти рішення він значно переважав нас усіх. Воно й не дивно, він давно навчився протистояти тиску влади навіть тоді, коли це загрожувало новим арештом і в’язничним терміном: зокрема, він відмовився давати свідчення у справах Левка Лук’яненко, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса. Але будучи непоступливим в питаннях моральних, як і більшість його товаришів і соратників, він мимоволі переносив цей максималізм і на всі інші життєві сфери, що робило його вразливим і навіть беззахисним в банальних життьових ситуаціях. Напевно, це можна назвати формою соціальної неадаптації, від якої він страждав, але нічого не міг змінити.
Вихований на високих морально-етичних принципах товаришів по ув’язненню, він мимоволі переносив ці аскетичні максими на живе життя, що багатьох відштовхувало від нього, витворювало своєрідну зону взаємного непорозуміння, а в якоїсь частини людей навіть викликало неприхований острах. Особливо яскраво це невміння проявлялось у життєвій непрактичності, невмінні залагоджувати побутові ситуації, взаєминах з жінками: тут пан Василь взагалі скидався на беззахисну дитину, яка вимагала від реального життя й живих часто недосконалих людей, аби ті були на рівні його високих романтичних та ідеалістичних уявлень.
Можливо саме тому, будучи надзвичайно чуйною і доброю людиною, Василь так і не зміг створити родини, хоча, може мало як хто з чоловіків, був дуже уважним та емпатичним до дітей та жінок: брак побутового життєвого досвіду не дозволив ні з ким створити справжні стосунків. Інших Василь не сприймав – таборова ідеалізація не дозволяла закривати очі на дрібні недоліки, яких багато хто з нас навіть не помічає.
Проте чи ж могла людина, чиє життя в соціумі було нагло перервано арештом в 23 роки, бути іншою? 15 років жорсткого протистояння з системою, що ставила за мету знищити його якщо не фізично, то зламати морально, витворили Василя-Борця і Василя-політика. В нашому суспільстві ніхто тоді навіть гадки не мав, що після повернення з табору хтось має допомогти людині, яка повернулася після тривалого терміну в зовсім інший світ, психологічно і емоційно в ньому адаптуватися. Чи не тому багато наших політв’язнів (та й взагалі в’язнів) після тривалих термінів переважно не знаходять себе у реальному житті, залишаючись такими ж, якими їх було заарештовано скількісь років тому. Ці внутрішні психологічні драми в переважній більшості випадків переживаються цими людьми гостро і боляче, але майже не виходять назовні. З різних причин, про які варто говорити добрим психологам чи священникам…
Саме тому, і може, передусім тому, доля Василя Овсієнка не залишила йому особливого вибору: спершу робота в Українській Гельсінській групі, пізніше – спільно з Левком Лук’яненком в Українській республіканській партії. У цей період ми бачилися дуже нечасто, і Василь навіть прикрився повній відсутності мого інтересу до такого роду діяльності. Зустрічаючись кілька разів на рік ми раділи зустрічам, але кожен із нас ішов своїм шляхом.
Нарешті, остаточно розчарувавшись у тогочасному політикумі, з правилами гри в якому Василь Овсієнко так і не зміг змиритися (надто вже вони різнилися з його вистражданими ідеалами), він пристав на пропозицію Євгена Захарова почав співпрацювати з Харківською правозахисною групою та брати активну участь у створенні віртуального музею «Дисидентський рух в Україні» (https://museum.khpg.org/
Мені здається, що саме в цьому Василь Овсієнко знайшов і найповніше реалізував себе.
Уже сьогодні, оглядаючи масив зібраного, опрацьованого і осмисленого ним матеріалу, можна сміливо говорити, що своїм подвижництвом Василь Овсієнко заклав фундамент джерельної бази і основу для пізнішого (будемо в це вірити) осмислення ролі і місця українських політв’язнів в історії українського світу. Особисто я не маю жодного сумніву, що важливість цієї наукової роботи Василя Овсієнка з кожним роком буде все більше і більше усвідомлюватись науковим загалом, адже він зробив те, що, правду кажучи, мали б робити наукові інституції.
Вічна Вам пам’ять, пане Василю.
"...Суспільна атмосфера 1972 року, на відміну від 1965-го, була гнітючою. Юридично кримінальні, але засуджені за «особливо небезпечні державні злочини», правозахисники розгорнули боротьбу за Статус політв’язня. Оскільки влада реагувала на вироблений 1974 року проект Статусу політв’язня лише додатковими репресіями, то з 1977 року в’язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома «холодовка»: сиділи в карцерах в одній білизні). Окремі в’язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, В’ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк)..." (Василь Овсієнко. Етичні засади правозахисного руху в Україні 60–80-х рр. ХХ ст.).