Якось у розмові зі мною пан Євген промовив: - Думав, що не я, а Василь буде писати про мене спогади...
Вийшло ж, як вийшло...
Варто зазначити, що до арешту 1972 року Євген Сверстюк та Василь Стус хоча й були добре знайомими і часто зустрічалися, але трималися на дистанції, не зближуючись до тісних дружніх взаємин. Хоча, як зізнавася Василь Стус, йому завжди хотілося ближчого спілкування...
З іншого боку, в українській культурі, певно не було й, може, немає нікого окрім покійної Михайлини Коцюбинської, яка б могла з інтелектуальної та моральної точки зору написати настільки глибокі й національно проникливі спогади, як пан Євген.
Відбуваючи термін у мордовських таборах Василь Стус присвятив Сверстюкові вірш "І то була мені досада...", дуже високо цінував його "Дон Кіхота", у листах до дружини просив передавати "поштівковий привіт — ave для Івана-Євгена" (Івана Світличного і Євгена Сверстюка, що свідчить про абсолютний моральний і фаховий авторитет остет останнього для Стуса), а в одному з листів висловився так: "Десь двічі приходив у мої сновидіння Євген — зустріч була радісна й тужна. Славний який! Мені про свято — прийшов, нагомонів своїм прекрасним голосом і залишив по собі радість спогадувань".
Спогад Євгена Сверстюка під назвою "Базилеос" має тим більшу цінність, що писався на основі лекції про Стуса-поета для членів Українського культурологічного клубу десь у 1987-1988 роках, коли відстань до Стуса ще не була видовжена його моральним і соціальним авторитетом, і це просто спогад товариша про товариша, без врахування тієї дистанції, яка неодмінно з'являється, коли людина стає частиною загальнонаціонального канону.
Б А З И Л Е О С
Перед тінню мученика світ смирніє. Тінь даленіє, знайомі риси розпливаються, і на їх місці згущуються образи вселенського страждання, що нас єднає на гіркій землі.
Але коли мученик — поет, то відчуження і перехід його у світ символів відбувається не так просто. Кожен твір його пульсує, як свіжа рана, його пристрасть, його порив, його цнота живе у слові і відлунює в серці читача, котрий шукає не так святості, як живого сліду, гідного людського діяння в нелюдських умовах, за яких «гріх» порядності чи то словом, чи ділом рахували за злочин.
Поет-мученик не надається для муміфікації. Але вправні майстри муміфікації не розгублюються. Ще два-три роки тому ім'я Стуса звучало як політичний виклик. Ще досі в радянській пресі не надруковані мої виступи на захист імені Стуса проти кримінальних «літературознавців», які не можуть забути своєї жертви і відступитись від неї. Тим часом Василь Стус уже «посмертно прийнятий» до
Спілки письменників, і легіон шанувальників популяризує його портрет. Не виключено, що зараз хтось пише про нього поему, не відаючи, що душа Стусова разом з його віршами та перекладами — з цілою рукописною книжкою «Птах душі» — все ще під арештом, в холодних камерах особливо суворого режиму. А в повітрі і в пам'яті ще звучить свідчення: «Василь завжди говорив з начальством і "ментівнею" тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі». І той Василь Стус в опозиції. І та опозиція надовго, бо це — моральне, органічне неприйняття насильства, фарисейства, облуди.
Зараз не пора для споминів. Але Василь Стус до мене часто приходить, як приходив колись у неприкаяному Києві до редакції українського ботанічного журналу і читав свої нові переклади елегій Рільке. Він сідав, як голуб, і прихід його ніколи не був невчасним.
Базилеос. Це грайливе ім'я дав я Василеві Стусові ще в першу пору нашого знайомства і називав його тільки так. Мабуть, був у цьому елемент поштивої інтимності. Розповідав мені Данило Шумук, що в мордовському таборі Василь говорив йому приблизно таке: мені хотілося з Євгеном зблизитись, а він наче відходив убік і віддалявся...
Сам я не можу чогось такого пригадати. Мені здається, ми були дуже зближеними, але ніколи не говорили сентиментів. У всякому разі його болі, тривоги, невдачі я сприймав дуже особисто. Він був мені наче брат.
Що таке спогади про поета? Спогади про свята зустрічей, коли поет зачаровував і відходив у свою таємницю? У Василя цих свят не було. Він не мав елементарних радощів — зустрічі з читачем, з аудиторією. В світі формальних вартостей він не знав навіть звичайної уваги.
Навколо ходили письменники, художники, які хоч трохи знали ласку від «суспільства» або хоч скупу і роздвоєну українську славу. А Василь Стус був пасинком у камінної мачухи, яка просто не брала його до уваги.
...Василь Стус був пасинком у камінної мачухи, яка просто не брала його до уваги.
Може, тому наше невелике коло давало йому радість уважного слухача, який розуміє, поважає, критикує, сперечається, зрештою просто завжди радісно зустрічає. В розмовах він часом переходив межі вибачливості і прощення, як пізній Чехов. Перші його критичні статті більш ніж поблажливі. Часом я заперечував, мовляв, так можна загубити моральні оцінки. Але Василь був зовсім не тією людиною, якій треба нагадувати про моральні оцінки. Здається, моральне чуття у нього було надто гостре, і він не давав йому голосу, не давав собі волі служити...
А світ навколо судив, осуджував, запідозрював, звинувачував, ховаючи за цими демонстративними цнотами свою немічність.
Здавалося, цей упосліджений долею, безкорисливий і готовий усіх підтримувати великий хлопець зовсім не потребує нічого від людей. Але як він потребував від них правди, уваги і сміливості бути елементарно порядними людьми! Його моральний максималізм був з ним завжди як пульс: «Отак живу, як мавпа серед мавп...»!
Гордий з натури. Десь потаємно в глибині душі він, я гадаю, зневажав літературну братію, яка не сміє стати на рівень національного обов’язку, не наважується переступити перегородки, якими хитрі пройдисвіти розгородили тих, що мають бути разом. Адже боротьба за правду — наше спільне поле.
Брак уваги, поваги? Чи хоча б інтересу, ширення зони байдужості і страху, метастази патріотичного фарисейства і лояльної глухоти та сліпоти, рабська покора під маскою благопристойності, полохлива агресивність супроти «нерозважливих донкіхотів» — це був поступ квітучого болота застою. Страшно було, що в таких батьків є діти, і діти ці — наше майбутнє. Страшно було розгорнути підручник для школярів — там нагота холуйства і прислужництва втратила всякий сором перед очима дітей. Була в цьому національна зрада, бо в умовах тотальної русифікації національне лице мусило мати моральні чесноти, як по суті єдину форму самозахисту. Російськомовне було не так переслідуване, не так залякане і трішки благопристойніше. Тому діти того часу запитували: «Вы серьезно или по-украинськи?» І в цьому була їхня оцінка тодішньої легальної форми українства.
Колись ми удвох з Василем увечері йшли Ботанічним садом — і навпроти зустріли двох відомих українських письменників. Про це даю віршований етюд:
Вони ішли удвох — то оглядались, То посміхались, стишували крок. Мій приятель сказав: «Він привітався, Він привітавсь, а ти не відповів». І так ми розминались, може, часто. Скляна стіна над нами панувала. Скляна стіна між нами височіла. А ми брели у затінку її.
Такі люди, як Василь Стус, за цих умов не могли не стати «націоналістами». Національна гідність його не зменшилась, а загострилась. Виступів його боялись, бо за ним услід ішов Держиморда. Благопристойні прикидались, що то болить «ненормального» Стуса, а їх не болить, бо у них ширший погляд на речі.
Насправді все було навпаки: вони не сміли мати погляди на речі — вони їх заховали від стороннього ока, від своїх дітей і, зрештою, самі від себе. А коли навколо ховають лице і навіть завбачливо ховаються за колективну маску — вступають до партії, хтось же мусить берегти лице і навіть демонстративно стояти супроти вітру — вітру часу!
Сказитись легше, аніж буть собою...
Звідси драма Василя Стуса. З його моральним максималізмом він міг бути тільки собою. Але як бути собою на таких слизьких дорогах?..
За своєю натурою і за своєю освітою Василь Стус був далеко не тією вузькою людиною, що ятрить у собі національні болі і потихеньку шукає винуватців серед сусідів. Його інтереси, тематика розмов, лектура, творчість перекладна й оригінальна — все це дає найкраще свідчення про горизонти викинутого за борт «ще одного» з нікому не потрібних поетів. Мало сказати, що він почувався вільно у світовій культурі — світ культури був єдиним світом, в якому він жив повним життям. Він стежив за появою нових книг і нових перекладів, він чи не найбільше в моєму колі був знайомий з історією філософії, з різновидами екзистенціалізму, з естетикою і релігією. Чи не тому було так боляче саме за нього, що він, великий і народжений для великих діянь, так мучився в прокрустовому ложі і ніяк не міг зійтися з тими, що навчились у цьому ложі спати і співати.
У літературу він прийшов тоді, коли таких уже перестали друкувати. В «самвидаві» він не утвердився і не знайшов своєї теми. «Феномен доби» — це була прониклива і оригінальна розвідка про Тичину, але обсяг — понад сто сторінок — був надто великий. В поезії він програвав на фоні гострої публіцистичності 1960-х років. Та й переклади з Рільке були перекладами для майбутнього. А от заяви протесту він писав гостро, часто і густо...
Пригадую тиху радість Василя, коли з-за кордону потаємно передали його книжку «Зимові дерева» бельгійського видання. Це було чи не першим визнанням поета Василя Стуса. Передмова була обтічна, «щоб не зашкодити». Він показував книжку багатьом. Але ж вона була криміналом — «збереженням і розповсюдженням» — «з метою підриву і ослаблення».
Жив він тоді в невеличкому будинку з садом у Святошині. Це була квартира дружини. Чимось вона нагадувала стареньку хату його дитинства на околицях Донецька, де зараз живе його старенька мати з дочкою, внуками й правнуками. Вікна малі і занавішені. На столі в сінях багато яблук, слив, кукурудзяні качани і всіляка городина. В хаті звичайна бідність, компенсована багатством книжок, розкладених на всіх столиках.
З гостями Василь поводився так чемно, наче сам був несмілим гостем, і в душі з виглядом статечного господаря тихенько радів.
"два Івани" - Дзюба і Світличний
Здається, збирались ми у вузькому колі (два Івани і я) з намірами інтенсифікувати культурницьку роботу. Ясна річ, у цілях державної безпеки згодом слідчі допитували: з якою метою? Коли хто кому і що говорив? Василів протокол завжди був чистенький, як ваза: він ніколи не опускався до розповіді слідчому, про що ми розмовляли між собою під час наших зустрічей. І тут він лишався на рівні того самого цнотливого господаря, який не допускає до своєї господи всілякої наволочі.
Іноді ми з Василем у його саду грали в бадмінтон. Він грав енергійно, наступально, з азартом гравця, готового загнати супротивника. Але коли супротивник не приймає тему — він готовий перейти на темп спокійно-розважальний. Здається, взагалі у нього була постійна готовність грати на повну силу, але життя не дало простору для справжньої гри — життя опосіла пересічність, яка стежила, аби Василь Стус був поза грою.
Пригадується одна з найпогідніших сторінок його життя. Василь любив заходити до мене на затишну вулицю Рєпіна з новими перекладами Рільке. Літературний редактор журналу Зінаїда Костянтинівна Піскорська, дочка талановитого художника, була людиною страшенно невлаштованою, дещо екзальтованою і чутливою до поезії. Василя вона любила як сина, і задля нього й сама втяглась у «проблеми Рільке», приносила йому книжки зі своєї старовинної бібліотеки і ставила Василя в перший ряд найкращих поетів. «Здається, до нас іде Базилеос», — казала вона, і відкладала свою роботу. Базилеос читав, цитував оригінал, порівнював з іншими перекладами. Вони обмірковували неясні місця.
Одного разу Василь втішив нас тим, що повідомив про перехід на нове місце роботи — в історичний архів. Коли ми з ним прогулювалися в цьому найтемнішому закутку київської землі, коло собору святої Софії, біля входу в архів, усе виглядало дуже хвилинним на цьому правічному ґрунті, і мені не вірилося, що це справді його місце роботи, а не якась хитрувата гра блудливих професіоналів, що навіщось звели його в цьому нелюдському закутку з колишнім членом проводу ОУН В. С. Куком, який теж там працював. Василь ставився до всього спокійно і пропонував мені взяти додому для ознайомлення ту чи іншу спецфондівську книгу з архіву. Я радив йому поки що утриматись від позичання тих книг: поглянь, яка надворі пора, адже читання подібних книг — нині найбільший кримінал... «Воно-то так, — посміхався він, — але чого чекати?»
Справді, чекати було нічого: все одно Василя звільнили. Якби він поводився дещо обережніше — звільнили б трохи пізніше. Всім було зрозуміло: ця каральна машина мусить постійно виконувати своє призначення. Біографів Василя Стуса, безперечно, цікавитиме час його пробудження — коли «розкрились очі». Шкалу для такої діагностики дають роки 1956, 1965, 1968, 1972... Але Василь Стус, здається, не перебував у глибокій сплячці. Переломним часом для нього був рік 1963-й, коли розминулись дороги Василя Симоненка (помер 13.12.1963) і його, що саме приїхав до Києва і відчув у київській атмосфері високу громадянську напругу Симоненкового заповітного слова. Від самого початку, здається, він потрапив у те саме літературне середовище, в якому визрів Симоненко, і читав той самий «самвидав». Немає потреби дошукуватись тієї істини в паперах В. Стуса, — досить знати його культурний рівень на час вступу до аспірантури, його чесність, що зневажала подвійну гру (адже було багато людей, які все знали, все розуміли і навіть потаємно співчували сміливим, але ніде не зважились виступити зі своїми думками, ба навіть виступали з протилежними, «ідейними» думками).
Вірний собі, Василь Стус став на шлях опозиції саме тоді, коли в повітрі запахло порохом і обережність стала натягати маску лояльності.
Нагода висловитись випала всім у 1965 році у зв'язку з арештами української інтелігенції за поширення «самвидаву». Було заарештовано наших друзів — Івана Світличного, Опанаса Заливаху та інших. Тоді багато у нашому колі носились з думкою: де публічно заявити свій протест проти арештів? Надзвичайно ефективну форму знайшов Іван Дзюба — демонстративний виступ на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Василевої участі у виступі було цілком досить, аби йому з аспірантури перейти в кочегарку й потрапити до списку проскрибованих. Але для Стуса-поета цей життєвий стрес переломним не був.
Дні стали сторч. І рік, мов чорний бір, Простер у хмару голову колючу...
Переді мною машинописна в саморобному переплетенні книжка з написом на титульній сторінці: Василь Стус «Зимові дерева». Олівцем напис рукою автора — «Євгенові». Завдяки своєму «лояльному» виглядові вона дивом уціліла в мене на полиці через усі три обшуки. У ній боргова записка Василевим почерком: 1. Бердяєв, Философия свободы. 2. Вопросы литературы — Сартр, № 11. 1969. 3. «Искусство и элита». 4. Богомолов. 5. Шварц «Экзистенциализм в европейской литературе».
Це книжки, які мені приніс Василь для читання разом зі своєю «самвидавчою» збіркою. Такого характеру література в нього була постійно. Але цікаво, що він ніколи пізніше не запитав про враження від збірки. Хвилі часу котилися понад Стусовою поезією. По руках ходили гостро публіцистичні вірші Миколи Холодного (збірка «Крик з могили»), деякі давніші вірші Ліни Костенко, а на цьому тлі занадто тихо звучали навіть такі провіщі роздуми:
Моє ж досьє, велике, як майбутнє, Напевне, пропустив котрийсь із трутнів. Із тих, що білий світ мені окрали, Окравши край, окрали спокій мій.
Скидались на тиху скаргу дальші «загальні місця»:
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, Всі правдолюби, чорт би вас побрав.
А вже такий вірш, як «Звіром вити, горілку пити» був для сприймання широкого загалу надто оголеним. Кожна епоха сприйнятлива або несприйнятлива до певного характеру слова. Правда літератури в 60-ті роки любила накидати серпанок філософічності, алегорії, іронії. Улюбленим її місцем проживання був підтекст...
У кінці 60-х років поезію з «самвидаву» почала витісняти публіцистика, що давала відповідь на гострі питання часу. Відповідь і відсіч. Той факт, що есей Василя Стуса про Тичину не потрапив за кордон, говорить про його невелике розповсюдження. Але зміст настільки вагомий, що «стражі істини» і досі не випускають цього твору з ув’язнення.
Про ставлення самого В. Стуса до «гостроти» можна судити з того, як легко він її зрікався: «Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків», — писав він пізніше в коментарі на вирок суду.
Бо справді, гострота думки була не якимось досягненням, а звичною мовою; якби хтось записував розмови Василеві, то мав би кожен день багато сторінок...
Чи мала та гостра думка художню цінність? Думка — лише зусилля і сліди на шляху до істини. То тільки ловці живих і стражі застою фотографували, записували, препарували для протоколу і зупиняли живу думку на місці «злочину», щоб упіймати її в непоказному вигляді.
"Думка — лише зусилля і сліди на шляху до істини".
Тут слід зазначити, що суперечки і листи в’язнів заслуговують особливо критичного читання. Скільки таких думок у безвиході за довгі роки ув’язнення кожен з нас перекинув, як каміння, щоб знайти під ним сокровенну крихітку шляхетного металу! Є багато думок минущих, настроєвих, навіяних, позичених. Зеківські листи — це матеріал швидше для психолога, ніж для філософа. В умовах хронічного духовного голоду й депресії окремі судження надто суб’єктивні.
Відомо, що в’язень, потрапляючи з «великої» зони у «малу» зону, раптом звільняється від суєтних умовностей середовища, від тиску навколишньої стихії, і стає лицем до Неба. Для натури ідеалістичного складу це майже завжди — повернення до молитов матері. В тюрмі відчуваєш відносність вчорашніх цінностей і справжність тих цінностей, які завжди з тобою. В камері, так само, як у великому морі, відчуваєш великого Бога. І навіть — великі зорі на клаптику неба, розіп’ятого на гратах. Василь Стус був з натури людиною релігійною, і та релігійність світосприймання відбилась у його тюремній поезії. Зараз часто запитують: як розуміти негативне висловлювання Василя Стуса про візантійський пасеїзм і християнство взагалі: «не люблю християнства»?
Не можна сказати, що це думки принагідні — він до них часто вертався, але мало поглиблював на базі джерел, яких просто не було. В наступному «записі XI» він дуже пом’якшує категоричність судження: «можливо, це думки надто не підготовлені, чернеткові. Але життя маю таке, що негативізм до пасеїстичного православ’я не може не розвиватися». Згадаймо, як говорив Шевченко про самоцільне візантійство. Згадаймо висловлювання Лесі Українки про квієтизм християнства. Згадаймо Франкове «не люблю українців», а потім «я не люблю її — з надмірної любові». Згадаймо, зрештою, антихристиянську «генеалогію моралі» Ніцше, у якого є і судження протилежного змісту.
Весь контекст "Таборового зошита" — це болісні роздуми над причинами нашої національної трагедії, над нашою історією і культурою — в минулому й сучасному. Чи мав рацію Василь Стус в цих роздумах — смішно таке питати. Чи вірні висновки робив? Він не робив остаточних висновків. Але навіть з цього видно, що він жив цими проблемами як людина релігійного активу, і саме питання віри для нього не стояло. Стояло питання нашої історичної долі — і своєї долі...
Виглядаю долю довгождану, А не діжду — вибуду із гри —
писав він у жовтні 1968 року — в пору перелому після придушення Празької весни. Імла «великої зони» в ту пору давала напівжиття в умовах напівсвободи й напівправди, і напівінтелігенція якось викроювала для себе лояльний квадрат для імітації життя та творчості.
Бо горстка нас. Малесенька щопка Лише для молитов і сподівання.
Ця горстка в імлі між ніччю і днем поривалась до світла, і ці пориви були у творах, які ми надсилали то до редакцій журналів, то до вищих урядових інстанцій, де їх передавали до КДБ і готували на нас кримінальні справи. Просвітки були рідкими.
Пригадується наша остання зустріч перед арештом в кінці грудня 1971 року. Надворі була холодна мряка, і мені хотілося зігрітись жартом: «Давай, Базилеосе, я тебе проведу на роботу, а заодно і буду дарувати тобі свої публікації». Він не реагував на силуваний жарт. Ми вийшли на вулицю Володимирську. За ним ішли його два шпики, за мною — мої. В кіоску недалеко від будинку КДБ я купив свіжий номер журналу «Дніпро» зі
статтею «Вдалась ти крилатою — мусиш летіть». «Це моя стаття під псевдонімом. Тобі з автографом чи так?» Він поглянув, як мені здалося, з подивом. Але не розпитував. Та й навіщо було обтяжувати жарт реаліями: як передмову повернули з видавництва, знехтувавши договір. Там були й «захисники»: «То ви його або саджайте, або друкуйте». А тим часом у журналі «Дніпро» працював милий естет-ідеаліст Володимир Соботович, який конспіративно по телефону називав мене Іван Сергійович — після публікації про Тургенєва. Один з тих ясних духом і відважних людей, які щоденним життям утверджують порядність. Він сам запропонував: «Це ж наша спільна боротьба за рівень культури». Конспірація залишилась між нами двома — аж до його передчасної смерті.
«Доля довгождана» застукала у Василеві двері 12 січня 1972 року — з обшуком і арештом.
Але то була справді доля: він відчув у камері свободу від половинчатості й цілковиту ясність дороги.
Покинув я сумний підвал, лишив майдан Богдана, де гетьман огирав чувал кудись жене щорана. Я там давненько вже не знав про справжні емпіреї, а тут Господь наобіцяв гетьманські привілеї (28.02.1972)
Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й справді, все так мало змінилось: підземелля, де працював «старший інженер» Василь Стус, — праворуч собору святої Софії, тюрма в околицях колишньої церкви святої Ірини — зліва, а суд, де нам роздавали вироки, — навпроти, через дорогу від «сумного підвалу» — і все розмістилось на півкілометрі старого княжого Києва.
«Оце твоє народження нове», — приходила ясна свідомість, така ясна, як євангельська: «зерно, поки не вмре, не дасть плоду». В маленьких камерах у бік святої Софії крізь ґрати на маленькому віконці під стелею було видно клаптик неба й вранішню зорю. Це було найрадіснішим моментом наших сірих ранків. Для Василя ця зоря кинула віщий промінь, з якого народилась візія:
Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать така ясна лягла мені на душу. ...ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху.
У камері Василь виганяє диявола спокуси, що «шукає шпари у твоїй натурі» і готується до прийняття безневинної кари.
Тюремні колізії Стуса — не просто в його характері. Характер його збудований на прийнятті правди й добра. Колізії — в абсурдній ситуації, коли одверте насильство руйнує твою основу. Не може ж чоловік, який розмовляє з Богом, якому відкрилось вічне, який бачить все поза тимчасовими тюремними клітками, не може після того, як «зоря сіяла нині вранці», пройти через тюремні двори, сісти на прикутий до підлоги стілець і відповідати на підлі запитання: «Про що ви розмовляли три роки тому з друзями?», «Яка дівчина вам друкувала вірші?», «З якою метою ви написали вірш “Звіром вити, горілку пити..."?» Не може! Він приречений на вибух.
Власне, в цих камерах ми зібралися всі, але найбільше я відчував через стіну Базилеоса: мені був зрозумілий його душевний лад. Тільки не знав я, що «гетьманські привілеї» так одразу високо підіймуть стелю його поезії!
Він, мов ударений струмом, себе знайшов, одкинувши «сотні сумнівів»:
Моя душа, запрагла неба, в буремнім леті держить путь на стовп високого вогню.
Цей вірш, безперечно, є його поетичним і життєвим кредо, написано вже на початку ув’язнення. Це - джерело його сили.
Але втриматись на рівні цього кредо в умовах, творених віками для приниження і знищення особи, — це вимагало подвигу щоденного.
Щось було і благодатне в зворотному боці тюрми: аскетизм самотності, одвертість підглядання, підслуховування та провокування, одвертість ворогування і нищення твоєї істоти... Смерть сиділа в камері, як сова, зазирала в душу — і під її поглядом прояснювались абсолютні ідеали і дорогі образи. Але щоденний шабаш дрібних бісів нагнічував атмосферу страху і непевності. Вкрадливі кроки наглядачів, раптові відкривання вічка й кормушки, клацання замків, гидкий ритуал обшуків, змовницький підлий шепіт наглядача: «Кто на эс? К следователю...» Клацання пальцями в коридорі... І самотність будинку, геть набитому близькими тобі людьми...
Якби опублікувати книгу порушень тюремного режиму Василем Стусом — ми б мали повну картину його різьблення в цій сліпо-глухонімій атмосфері свого чіткого кроку. Завдяки цим порушенням у нас були зустрічі. Першу він описав сам у коментарі до свого вироку: «Начальник слідчого ізолятора Сапожников матюкався, як швець, і бив мене кулаками за те, що я крикнув на коридорі тюрми, коли мене волокли в божевільню 5 травня». Я гукнув: «Василя Стуса мають везти в божевільню, у Павлівську лікарню!» Причина ж була та, що я не давав ніяких свідчень, а слідчих кадебістів назвав «сталінськими псами».
Це гукання і шум у коридорі я чую, як зараз. У відповідь я стукнув у двері і гукнув: «Я чую, Василю!» І тоді мені стало соромно від безсилля.
Інша «зустріч» була святковою, майже телепатичною. Перший Великдень у тюрмі. Цього Великодня я чекав, як весни, і все допитувався у бабусі, яка приносила їжу, про дату. То була звичайна бабуся, але над її головою завжди нависав наглядач. Одного разу тихенько сказала: «Великдень 27 березня».
Стояв сонячний день. У ґрати ясніло голубе небо. Мені пощастило: саме напередодні перемістили з довжелезної камери, вікна якої виходили у двір, до малої одиночної камери по другий бік коридору. Внизу під вікнами були «дворики» (кам’яні клітки без даху), куди нас виводили на 45 хвилин подихати. Над «двориками» походжав вартовий. Того дня вітер доносив дзвони від Володимирського собору. Я почув, коли вивели на прогулянку Василя, — він завжди давав знати про себе голосним покашлюванням. Здавалося б, кожен міг кашляти, але тільки він робив це систематично й демонстративно. Я слухав дзвони. І раптом знизу почувся молитовний голос: «Господи, яке небо!» Голос прозвучав, як псалом, над мізерним тюремним ритуалом, над мертвою пародією життя.
І раптом з камінної клітки Проникливий Стусів голос: «Господи — яке небо!» — І мертва тиша навколо. Чорніли ґрати віконні. Мовчали розбиті амвони. А в сонячнім безгомонні У небі лунали дзвони. В підлозі довжелезних камер — Аж рів між двома кутками. Я знаю — це він! А кашель Громовий дедалі дальшав... Великдень. Я дзвоном марив, А вітер його відносив, А вітер розносив хмари Над містом сваволі й кари. Коли наші сліди завіє Вітер, сніги і час І коли вам уже завесніє — Не шукайте в старих листах, Не питайте в чужих світах. Не треба... «Господи — яке небо!» Там — Капличку й хреста! (З поеми «Дзвони»)
Не шукайте в старих листах, Не питайте в чужих світах. Не треба... «Господи — яке небо!»
З усіх знайомих жителів у камерах Василь Стус міг сподіватися найменшого терміну — так воно й вийшло. Але чому саме він закарбовувався в історії і наче вписувався в той світ?
Наша остання «зустріч»: осіннього ранку я почув Василів кашель саме перед вікном своєї камери і мимоволі вигукнув: «Базилеос?» — «Євгене! — почулося знизу. — Як твоє здоров’я?» Я розгубився. І досі не можу пояснити, чому наглядач не підняв тривогу. Ми розмовляли хвилин 15. Він запитував, за що мене судять, чи маю вже на руках «папір» (звинувачення), — у нього звинувачення вже було, виявляється, за вірші і розмови. Я не міг нічого врозумливого відповісти, бо «юристи» ще вагались: за першим разом мої самвидавні есеї не трактувались як «антирадянські». Він сказав: «Вони проходять в моїй справі». Повідомив, що він жде суду. Наступного дня розмова відновилась, але то вже було нам обом ясно: зараз їх цікавить рівень нашої орієнтації в слідчій павутині.
Потім перекинули мене до глухої камери. Василів кашель доносився десь іздалеку. Я робив одчайдушні спроби з ним зв’язатись і отримав суворе стягнення, а підсаджені в камеру сусіди з подивом спостерігали. Нараз кашель затих зовсім. Василя повезли на етап. Мені судилось коротати ще осінь, зиму й весну.
У нас був один суддя — Дишель. Ветеран 30-х років. Раз якось він награв мені сцену для «взаєморозуміння»: «Хіба ж Ваше місце тут, у цій залі? Думаєте, я не розумію, хто є хто? На цій лаві сидів переді мною Стус, але хіба він так поводився? Він просив, плакав...» Голос Дишеля задрібонів, і, пильно глянувши на мене, він вийшов. Я усміхнувся, уявивши, як нещадно-суворий Стус плаче перед старим півником Дишлем... Загалом я мав картину взаємин Базилеоса з «законом», оскільки до моєї справи були залучені копії протоколів його допиту. Це були пекельні протоколи — короткі і, як правило, без підпису! Здавалося, на них чорніли дірки від іскор...
Згодом я дізнався, що на суді Базилеос дипломатично змінив тон, не називав суддю кагебістом, а навпаки, приєднався до його критики деяких занадто «гарячих і необ’єктивних» віршів і погоджувався, що вони не мають ніякої художньої вартості. У всякому разі, Дишель щиро вірив, що то ніякі не вірші...
"Дишель щиро вірив, що то ніякі не вірші..."
Я зрадів, коли дізнався, що Базилеос у Мордовії з терміном 5 плюс 3 заслання. З розповідей уявлялась ця зона ближчою і наче обжитою.
Василів голос віднайшовся аж у осінньому листі від Світлани Кириченко за 1974 рік. То було рідкісне в таборі свято — такий лист! Узагалі Світлана мала якийсь магічний ключ до лютої табірної цензури: на диво інформативні й предметні її листи доходили в табір! Чи то заспокійливо діяв на цензорів її ясний каліграфічний почерк, за яким не ховаються секрети, чи то літературознавчі теми «нікому не інтересні». Але вона скрізь бувала, все знала й про все писала, часом в наївно-іронічному, часом в ліричному стилі — і доходило! Для присипляння уваги найкраще було описувати хвороби...
В буденну оповідь раптом вплітається без попередження такий текст, переписаний з листа Василя Стуса до дружини: «Нарешті, дорогий, я почув твій джерельний, як кінське іржання, голос. І мені було дуже відрадно, а що довго думалося про ту нагірну з’яву — то й годі казати. Як я скучив за твоїм зичним, хоч і в рурку, погуком — „Базилеосе!“ Але що вдієш, коли настав час рукопотисків телепатичних. Можу тобі сказати, що довший час сприймаю всю виставу не як трагічну, а як фарс (а фарс, може, і є посттрагедією, га?)». Може, до цього спонукають мене певні самозахисні реакції (аби не збожеволіти од нестерпного вогню). Через це чимало було б неспівпадань, аби була змога помірятися поглядами — так, як міряються діти якимись іграшками. Кожен із нас залишився собою, хоч, висвітлений на побільшеному екрані, доокреслився за рахунок невикористаних можливостей, як то мовиться високим штилем. І все те — не біда. Тим часом пришукую старанно всі переваги, які одслонилися для нас цим перейденим шолом’янем. Їх трохи є. А деякі — аж-аж значущі. Отож залишається призвикання до нових умов і перегляд старих уявлень про межі можливого. Але поза межами — теж, я б сказав, достобіса цікавого. Шкода тільки, що тяжко вириватися — з усіма бебехами — в цей позамежний простір (правда, ще тяжче — не вириватися). Час іде не намарне. Чую певне підростання, але про те боюся говорити, аби не помилитися. Радію з кожної живої вісточки. А що їх не так багато — то й радості на кожну добренько. А при всьому тому — маю творчу відпустку, бо пообписувався вже на весь термін, бо час зупинено на найкращій для творчості межі. Завжди час — Голгофи, хто б не позаздрив цьому почуванню! Сервус, любий».
Далі в листі є кілька віршів «Рількара», як ми умовно називали його. Вірші — теж сповідь. Але лист — то ж ясний, радісний пролог до «Палімпсестів», які ще не мали назви. Аж з цього листа я дізнався, що Василь таки чув у сусідніх камерах мої позивні...
Пізніше з Мордовії в мою 36-ту зону перекинули молодого в’язня Рокецького, який мав цілий зошит Василевих віршів, і з його ставлення до них я зрозумів, що на зоні в Мордовії панує культ поезії Василя Стуса і точиться боротьба за врятування цієї поезії від «чорної діри». Потім прибув з Мордовії на 35-ту, куди мене тимчасово перекинули, чудовий молодий ідеаліст Размик Маркосян, для якого ім’я Стуса звучало священно. Коли я сказав, що хотів би якось переслати Василеві на Колиму звістку — він одразу знайшов спосіб і написав це «послання» на зворотному боці двох поштових марок: якось він ухитрився вмістити на марках п’ять строф! Переписаний текст тут же в читальні потрапив до рук пильного наглядача, але юний ідеаліст затявся передати Стусові все, що треба...
Очевидно, культ поезії Стуса і привернув хворобливий інтерес начальства. Сумніву нема, що адміністрація поділяла погляди судді Дишеля на поезію. Але раз цією поезією живуть зеки, то нею негайно зайнялись тіньові органи. Мої вірші лежали собі серед зошитів, і ніхто не говорив про них. Не було клопотів і в Ігоря Калинця. Особливо заспокійливо діяли на владу іноземні назви. Правда, «Вампір» Кіплінга в мене все ж таки було конфісковано: назву карателі прийняли на свою адресу.
Переглядаючи вцілілі листи Василя Стуса (крім тих, що взагалі не дійшли, гостріші його листи були забрані при обшуках і викрадені при таємних обшуках), пробую прочитати його життя каторжного періоду. Чи не найкращим усе ж таки був період тюрми й табору!
Взагалі життя наше дуже корелювало з політичною ситуацією. Камера була наче сейсмограф. Велике закаламучення чорних сил відчувалося у 1972 році, особливо під час зміни П. Шелеста на В. Щербицького. Послаблення наступило в 1975 році і два наступні роки під час обігрування «третьої корзини» Гельсінських угод і втілення моральної доктрини президента Картера. Кінець 1970-х і аж до Чорнобиля перейшов під знаком реакції, афганської авантюри та посилених озброєнь. Безсоромне банкрутство перестало загравати зі світовою опінією, і політичних цькували одверто. Трагедія Василя Стуса добігала останнього акту — він обрав хрест, приготований його народові. Але життя вплітало в трагедію всі свої барви.
«Коли нема виходу, то доводиться латати Охрімову свиту і ділити саме зле на «зле» і «незле». Так мені: Барашеве — незле, Колима — зле» (лист від 1.7.1979). Отже, зона була золотою порою творчості і для Василя Стуса.
«Охрімова свита» — щось незрозуміле, плутане, безладне.
Десь одразу після етапу на Колиму, 14.03.1977 року, він написав листа, схожого на звіт про пережите і коментар до написаного, і мені дуже швидко, не без зловтіхи, вручили цього листа.
«Дорогий Євгене! Давно не чув твого джерельного голосу. Мав відраду уявляти Тебе в білому зекмундирі... Знаєш, із усіх моїх друзяк Ти мені снився чи не найчастіше. Шкода було і гірко — слухати про Вас, уявляти Великий Погар, до якого — за плином часу — звикаєш. Так само боляче було — бачити Іванові Д. очі, закомпоновані з окулярами — у Віктора Х., схожість верху обличчя значна! Чи ж ми ще зійдемося знову?
Мав славного «Кобзаря» на зоні — але залишив добрим людям — про згадку. Тепер не знаю, коли пришлють. Бо ж загнали мене — бач куди: везли з 12 січня по 5 березня. Дали місце в гуртожитку (кімната на трьох), шахтарюватиму, шукаючи підземного золота — на глибині 100—150 м. Селище — 400 км від Магадана на північний захід, недалеко від витоку р. Колими. Мешканців — 3—4 тисячі. Селище молодше за мене — воно з 1945 р., перші підвалини клали добре охлялі. От і маєш. Не знаю, чим я комусь не догодив, що аж так зорієнтували мій спочинок. Сюди не зможе приїхати навіть дружина — без спецдозволу (Магадан — місто закрите). Так само буде клопіт із одержанням книжок — надто дороге пересилання. Бібліотеки стане мені на півроку, а потім? Умови для занять — не кращі. Не знаю, може, пошукаю кутка. Але з цим тут нелегко.
Шкодую за добрим товариством, яке мене так щиро випроводжало в дорогу: надто є славні хлопці. Дуже вподобав вірмен, С. Солдатова. Земляки є теж славні люди, але персонально називати не хочу. Непокоюсь, як там Славко Чорновіл, що розпочав неспокійний для себе рік. Спокою, правда, не буде не тільки йому. Знаєш, ці п’ять років багато чого навчили. Єдине, що всі передуми і прожекти добре тримаються на тому ґрунті — ґрунті мрії. А поза ним бачиш, що багато ефемерії було в тих передумах. Може, так здається лише в моєму оточенні: зусібіч — сопки, низьке, злодійкувате сонце, мороз — досі ступнів 25—30, якась подоба рослинності (а я ж скучив за добрим лісом!). Багато чого надумалося — із задоволенням поділився б з Тобою, але як? ...Написалося кілька віршів, за які Богу дякувати. Істотних втрат не чую, може, взагалі не чую втрат: усі роки ішов через паділ прояснень, а хода ця випрояснювала й самого, слава Богу; не хотілося б поринати — хай і по кісточки — в побут, у спокій, у затишок, під крило.
Одне слово — слава Богу. Доля виявилася диктаторкою страшною: з усім завзяттям вона кинула на терни — попри сліпу волю силоміць заангажованих. Слава Богу, що Доля вершить нами, слава Богу, що ми не завше здатні опиратися її наказам. Вітаю, Євгене, з Тобою разом — усе славне товариство. Дай Боже вам сили — витримати і зміцніти...»
Сповнена також мажором і роздумами про полудень віку листівка за грудень 1977 року.
«Дорогий брате Євгене! Здоровлю Тебе — з Днем народження. Невже це — полудень віку? Тоді наше — попереду. Все ще — попереду. Бо озирання з жалобою — не про нас. Етруски пили якісь дивні напої, грілися під полудневим сонцем — і втішалися з життя по всі боки світу. Знаєш, як Рільке писав у 10-му сонеті? Отож наше — попереду (тобто все, що за днями, — наше теж!). А що я можу Тобі зичити? Нічого. Все потрібне — Ти владно береш. Писав якось для Лілії. Не знаю, чи дістала. Утішаюся Вашими голосними поезіями — Твоїми, Івановими. І звуки флейти, які випромінює білий мармур (зовсім не такий сумний, як його малюють!), несуться д’горі, в ефір. Дай Боже сили — здобувати урочі згуки. Обіймаю, брате. Із найсердечнішими вітаннями — В. С.» (На зворотному боці листівки — флейтист. Деталь фрески... 470 р. до н. е.).
Вірші його були ще з ним — він займався їх впорядкуванням, і хоч «більшість утрачена», кращі, очевидно, потрапили в листи і в зошити друзів. Зрештою, припускаю, що про «втрачені» могло бути написано і на заспокоєння цензорам.
Ще одна листівка — підсумок першого року на Колимі.
«Дорогий брате! Зі своїх далек вітаю Тебе. Часто мені ввижаєшся — у снах, у думах, у мріях — білоштанний і бронзоволиций — виступом сягнистим пливеш у марево обрію літнього над спечним шляхом степовим. Пишу поезії, маракую біля старих, які поки ще зі мною (частина мала з більшості втрачених). Шалiю од усього, але маю досить змори на шию, на крижі, аби не бігти через край. Чекаю на Твої благовісні громи юні, — Юпітера Плавія, — скучив за ними! Зичу здоров’я, дорогі мої братове. Сервус! Сервус! Базилеос».
Листи Василь писав так, наче цензури зовсім не було. Він писав, що знав, про всіх знайомих. Часом давав коментарі до своїх віршів. Наприклад, «Як тяжко повернутися — і не побачити..." Розумієш — це все писалося перед моїм Ленінградом (десь між 30.X і 14.XI. 1975, коли був у Києві, а мама оббивала пороги — в сльозах — і марне)».
Як тільки я опинився на засланні — першою прийшла вістка від Базилеоса. Очевидно, він давно чекав напоготові. В скриньці, вистеленій газетами, був програвач, а зверху — синя пухова куртка, яку ношу досі.
Тоді я, здається, гречно дякував Базилеосу за програвач і зовсім недбало щось міг сказати про куртку, мовляв, не потрібно цього: маю куфайку — і досить. Це особлива тема — хворобливий негативізм як спосіб світосприймання після табору і тюрми. А потім — зміна стереотипу і вихід з того стану, коли «зашпори в душу зайшли». Незабаром прийшла маленька бандероль, оцінена в 20 карбованців, — «Новий Завіт». Він дуже переживав і допитувався, чи не вкрали цієї дорогої книжки. В той час, мабуть, і тільки засланцям вручали подібні «ідейно шкідливі» книжки. У всякому разі, в листі до мене від 1.VII.1979 р. він писав: «Вислав мамі Біблію — ц/б, звичайно, її підмінили якоюсь макулатурою. Я бив телеграму Андропову, аби знайшов злодіїв серед своєї пастви. Відповіли: «Мы ни при чем!» І книги (найціннішої із моїх) — нема!»
Листи, писані з заслання, були в такому стилі. То був стиль його життя в умовах постійного цькування, вистежування і готування нової кримінальної справи. В першому ж листі на заслання (згодом викраденому) він мене попереджував про це стеження, про перефотографовування наших листів. Писав одверто, наче з викликом.
Але то ще була пора якихось надій — попри всі влаштовувані скандали «з участю громадськості», попри вісті про цькування друзів. У 1978 році Василь Стус стає почесним членом англійського ПЕН-клубу (здається, одночасно зі мною) — це не захищало, але щось важило в наших умовах невагомості.
Попереду було повернення — страшно подумати — в Україну!
В листі від 24.IX.1979 року, написаному моєю дружиною в узвичаєній манері (не зачіпати дратливих прізвищ і тем), раптом читаю:
«... А надвечір ще й Світлана, Валя і Василь! В такій юрбі насолодитися кожним гостем, звичайно, неможливо. Добре, що хтось відразу починає домінувати, а інші тільки слухають. Ну, що ж, дивились на гарне вольове обличчя без жодних ознак утоми чи старості, слухали цікаві, з гумором оповідання і робили висновки: «Все той же, а може, ще й кращий». Що пролетіли роки — це видно тільки по Валі. Тон — зовсім не такий, як у листах. Захоплений Твоїм «Сервантесом» і навіть продиктував мені в зошит останню строфу, яка там не була вписана. Перегорнув зошита з перекладами, багато що оцінив. Пастернака тут же згадував оригінал — і ми всі могли насолоджуватись Твоїми «вольовими строфами». Роздивлялись наші фотографії з Багдарина — вони у нас в шафі за склом. Казав, що спілкування з Баярушкою — це найкраще, що можна собі придумати, а все понад це — вже непевне і непотрібне.
Багдарин - село евенків, Бурятія (Росія). Місце заслання Євгена Сверстюка.
...А взагалі, бачу, кожен з вас так розрісся, так багато став займати місця, що важко і уявити, що було б, якби всіх зібрати разом. Він поки що у відпустці, прописаний, роботи ще не починав шукати. На контору не претендує, не боїться шахти, а в Києві ж все будують та будують метро».
А ось той самий період в ще іншому висвітленні — з листа Світлани Кириченко:
«Літо почалося зустріччю з Василем, зібралося навколо нього «баб’яче царство». Гарний Василь! То наша окраса — його внутрішня й зовнішня шляхетність ще більше вигранена, самоутверджена. Твердість духу і м’якість натури витворюють такі дивні переливи. Певно, те слово — м’якість — для магаданських Василевих зверхників звучить надто дивно, надто далеко доводиться йому затискати ту ніжність, лагідність. Але ми бачили його з Дмитриком, він звикав до великого сина і все казав, що той, п’ятирічний, йому і зараз сниться, і все дивився на 12-річного: «Дмитрику, а ходи-но до мене, сину», — і розпросторював душу («розпросторся, душе моя, на чотири татами!»).
Біля влаштування долі вчорашнього засланця одразу після повернення заходились карателі. Взагалі треба сказати, що київські карателі працювали і за страх, і за совість. Якби так працювали всі інші служби, як працювала сила каральна, деструктивна, — застою не було б. Так що «на волі» був забезпечений режим суворіший, ніж на засланні. Як влаштувати людині найгірше життя — тут наперед у них все продумане! І головне — є свої люди, готові вислужуватись.
Мене дуже тривожила Василева війна з лояльно-аморальним світом посьолка Матросова на Колимі: вона давала «матеріали»... Але ще більше тривожили пастки, порозставлені в Києві. Було ясно, що його порівняно короткий термін (5 плюс 3 — мав нещасний кінець в темному 1980 році. Гельсінкські групи горіли під прицільним вогнем каральної машини, і мені не подобалась ця гра в камікадзе. Я сумнівався, чи був у цій грі з наперед відомим результатом якийсь хосен. Це буде приречена гра — по суті, без гри; і було смертельно тоскно, що Василь автоматично вступить в неї і автоматично піде на другий термін. Звичайно, все має свій зворотний бік, але поети в камікадзе не йшли... Однак чи могли поети в таку пору залишитись поетами? Чи можна взагалі в цій душогубці перестояти осторонь?
З наведеного листа дружини повіяло густою літературною атмосферою. Що значить силове поле, витворене однією людиною! Цей лист мені запам’ятався, бо більше таких не було. Невдовзі надійшли перші листи від самого Стуса. Те, що навколо діялось, було невимовне й неописне.
«Київ мене приголомшив. З нього вирване серце серця — бачу закривавлені груди співочого, веселого, дурнувато-божевільного града... Ця атмосфера — як напій цикути для чистого з морозу духу. Розбій над дисидентами такий, що уявити важко. Якраз завжди все простіше, коли це тичеться тільки тебе одного. А коли офірують інші — чуєшся аморально».
Мені було важко щось писати: всі слова звучали фальшиво. Мовчати було непристойно. Скаржитись на свої біди — значило перекладати щось на чужі плечі (комусь, може, чорні ями мовчання милуватимуть око, як безіменні горбки, потрушені снігом). Я, здається, писав, що не треба надто серйозно брати минущий день, що біда біду перебуде, що навколо нас у світі розлите море іронії, і донкіхоти перепливають його з надією... Це був вимушений діалог «неспівпадань» у різнотонності Василь сприймав неприйнятний тон — він був геть зранений. Банальність його сердила: «Взагалі, бачу, твій тон якийсь задерикуватий, я не радію з того... Коли уважаєш, що Київ кращий за Багдарин, то помиляєшся. Далі — перелік усіх нових арештів і попереду — невідь. На всі чотири вітри тьмяно й сумно. Як один вітер. Як одна ніч... Не знаю, чи ще буде час дістати Твою відповідь і — відписати».
Словом, якщо хтось не уявляє, як трагедія Чорнобиля почалась ще задовго до 1986 року, то йому варто познайомитись з листуванням зеків, і він відчує наростання контексту Чорнобиля. Генії ночі володіють таємницею, як вести корабель у прірву, заборонивши людям рятуватись. Ефект безпросвітності — абсолютний! Безпрецедентний в історії! Тільки наївні люди думають, що прямування у прірву — це момент падіння, ні, прямування — це вся дорога.
"Генії ночі володіють таємницею, як вести корабель у прірву, заборонивши людям рятуватись..."
На «ламкій і важкій всеспадній дорозі» до Бога поет перебував часто, а коли спадав з неї, то роздумував над темною долею приречених поколінь у «Богом забутім краю» — коли над торжищем людським, де орють лихом і лихом засівають, «Бог постав як лютий бич і можновладця».
«Нестерпна рідна чужина» жила малим і прихованим життям. Під пильним наглядом люди хотіли бути непримітними. Якщо в 1960-ті роки побутувала наука: «Ти раніше стань доктором наук, а тоді вже їм щось доказуй», то у 1980-ті, коли вже і з академіком Сахаровим розправились, — просто ховали голови. У великій зоні вчорашній зек потрапляв у світ карикатур Дом’є...
Цікаву картину дало б зіставлення психології людей у різних формах режиму. Роки 1960-ті працювали на вироблення гідності, стійкості і відпорності особи режимові в умовах карань. Але межа сміливості в рамках «закону» зупинялась на критиці спотворень «справжнього соціалізму» і тільки наближалась до критики самих основ і до прийняття релігії.
Початок 1970-х в тюрмі дав «свободу совісті» тим, хто прийняв свою долю, і зовсім забрав її в тих, хто вибрав «свободу великої зони». Тому після табору нам було вже важко повертатись в черги і знов пристосовуватись до лояльного лукавства і смішних цінностей. Вони катастрофічно впали, людина у всіх ешелонах влади здрібніла. Якщо перший суд був ударом долі, після якого події життя розвивались у формі дешевого фарсу, то другий — вже сприймався з відразою, як щось соромітне. Так сприймали свій другий суд Валерій Марченко, Левко Лук’яненко, Василь Стус. Гри вже не було — і сили руйнування й смерті теж не грались. Оголена зненависть і демонстрація насильства влади залишали в’язня, як смертника, в одиночці з єдиною думкою — про втечу. Втечу в інший світ — у свій власний світ.
Для Василя Стуса це супроводжувалось цілковитим неприйняттям влади (від радянського громадянства він з гідністю відмовився ще на засланні). Це було дуже важко здійснити — через примусовий щоденний ритуал контактів, через «право на життя», на листування «з близькими родичами», на побачення з ними. Всіма цими «правами» душа зека підживлювалася роками і десятками років... При цілковитій несумісності поглядів та інтересів в’язень і конвоїри все-таки жили в одному світі і були, попри все, людьми. Тільки за спиною конвою кадебісти втілювали в собі ідею ненависті й смерті. Вони не з’являлись у світі — вони абсолютизувались. Навіть конвоїри тихо називали полковника Афанасова «чорний вовк». Але й там були відтінки.
Неприйняття Василеве було таким повним, що він зважився на цілковитий розрив. Фактично його позбавили і листування, і побачень з рідними... Я боюсь, що нині читач, перегортаючи надзвичайно цінні для нас записки «З таборового зошита», не зовсім уявляє, який це тотальний, одчайдушний останній документ!
Коли він потрапив за кордон (уявляю, як тремтіли руки Надійки Світличної, виконуючи волю автора опублікувати) — це означало, що до Василя Стуса будуть застосовані найжорстокіші методи, щоб більше ніколи нічого від нього не вийшло. Постійні конфіскації листів, у яких були хоча б невинні вірші, позбавлення побачень, рік у одиночній камері, прощальний лист до рідних ще за рік до смерті — це була розплата передусім за «ту бомбу»!
Заповітний характер останніх рядків, розповідь про українського покутника Скалича (явно тривала тема його роздумів) — це свідчення того, що поет передчував, наче говорить останнє слово. Але після нього були ще довгі й мовчазні, як ніч, три роки...
Чи могли вони просто знищити його збірку поезій «Птах душі»? Напевне, ні: Стус був на особливому рахунку, і матеріали від нього були «документами»... Його тортури відчувалися у відсутності листів і у вимучених листах, пропущених цензурою. «Я не піду звідси, поки не дізнаюся, що він помер», — одчайдушно роздумувала Надія Мандельштам біля воріт, за якими конав Осип Мандельштам. Така сама атмосфера стояла і навколо німої зони 36 — навколо Василя Стуса в 1984—1985 роках.
Тема табірної смерті — це особлива постановка вічного питання.
Як хочеться — вмерти! Зайти непомітно За грань сподівання, За обрій нестерпу.
Цей вірш написаний підсвідомо, писаний в уяві не раз, як сповідь страждання, як марення замерзаючого в снігах. Але він дає тільки психологічне пояснення стану. Життя і смерть у таборі настільки наближені, що різниця між ними часто зникає. Адже табір є зоною смерті.
«Де життя вмістилося у 40 років, а можливо, у 36», — пишуть про Валер’яна Підмогильного. Чи був убитий у 1937-му, чи безслідно жив у конанні ще 2—4 роки? В обійми смерті він потрапив у 1934-му — далі було вбивання.
Скільки років прожив Василь Стус? Чи включати сюди останні роки? А скільки років живе Іван Світличний? Чи включати в життя — нежиття? А голодівки? Чи голодівки не є максимальним наближенням до смерті — настільки наближенням, що конвой застосовує метод примусового годування — лише для того, щоб уникнути скандалу зі смертю.
«Тихою» смертю десь умирали Курбас, Плужник, Підмогильний. Вірніше буде перелічити, хто вернувся з сотень тих письменників, що були засуджені нібито до десяти років. «Тихою» смертю у зоні голоду помер Степан Васильченко — разом з мільйонами українських селян. Режим любить тиху смерть.
Але голодівки завжди були єдиною зброєю політичних в’язнів: бездушному режимові безборонна людина загрожувала своєю голодною смертю в знак протесту. Політзони утримували атмосферу опору постійними голодівками — не було і місяця без голодівок. Демонстрація готовності йти на смерть була постійною. Але там, де на голодівку перестали звертати увагу, в’язень був щодень провокований на смерть. Спробуй встановити в цьому хитанні між життям і смертю різницю між вбивством і самогубством. Вбивство було суттю режиму, який не дає жити, не дає і вмерти. В’язень не міг нічого зробити, щоб порушити маятник у бік життя. Але в його силах було розхитати цей маятник у бік смерті. Він ішов на це в боротьбі за свою гідність також тоді, коли і з релігійних, і з інших принципових мотивів був проти самогубства. Мотив смерті звучить у його мові природно, бо готовність на смерть є готовність боротися за життя, за свої права. Але смерть є своєрідним привілеєм — і брати цей привілей є виявом слабості. Так само, як берегти життя є виявом слабості.
«Ні за яку ідею не можна сидіти в цьому карцері», — якось сказав один політичний в’язень — від того часу став посміховиськом. Його вислів став гаслом боягузтва і компромісу. Так само втрачав авторитет в’язень, який після оголошення голодівки не дотримував її. Часті голодівки гостро наближували межу смерті. Це було самовбивання, яке щораз глибше входило в характер, в спосіб життя, ставало способом боротьби за збереження свого життя.
Тому дуже коректно треба підходити до припущень про причини смерті в’язня. Повторюю, межі між вбивством і самовбивством часто зникомі: людина, яку вбивали всіма фізичними і моральними засобами, — вбила себе! Хто це може встановити — навіть з очевидців? Була чутка, що Стус покінчив самогубством. Але ми точно знаємо, що привілею смерті він не прийняв би просто через свою гордість і гідність, не кажучи вже про релігійно-моральні принципи. Отже, загадка смерті Василя Стуса не є загадкою, коли ясно усвідомити, що його вбивали по суті безкарно, і він не мав чим боронитись, окрім демонстрації постійної готовності вмерти. Спровокувати смерть за таких умов було дуже легко, і начальство в цій атмосфері ставало нерозбірливим. А в’язень тримався за слова молитви «і не введи нас у спокусу», як за стеблинку. І не випускав її з рук.
"...загадка смерті Василя Стуса не є загадкою, коли ясно усвідомити, що його вбивали по суті безкарно, і він не мав чим боронитись, окрім демонстрації постійної готовності вмерти..."
Однак характерна для Василя Стуса у тій атмосфері вмирання відсутність мотиву жалів і докорів. Воістину, «блажен, хто тратити уміє»!
Повернемося до його реального життя в контексті доби — в літературну атмосферу, щоб уявити хоч якісь хвилини животворної радості. Хто живив його ватру, крім зеків? В листах часто повторюються імена друзів і подруг, які йому писали. Важко переоцінити значення і для Василя Стуса, і для Івана Світличного (та й для мене) невгамовної душі української культури в німецькій інтерпретації — Анни-Галі Горбач. Вона пробивала стіни камер своїми листами. Вона першою поцінувала і переклала на німецьку мову поезії Василя Стуса, зробила відомим його ім’я німецькому читачеві в той час, коли воно було невідомим українському в Україні. «Страх — я звільнився від тебе» — під такою назвою вийшла в 1983 році в Гамбурзі книжка з віршами Світличного, Сверстюка, Стуса з передмовою відомого дисидента в еміграції, письменника і перекладача Льва Копелєва. Переклади і післяслово А.-Г. Горбач. Назва книжки і більше половини віршів у ній належать Василеві Стусові. Певно, до нього дійшла скупа вістка про це в 36-ту зону (до мене на заслання дійшли друковані відбитки перекладів, звичайно, без прізвищ авторів), і він мав якесь уявлення про своє життя в світі з листів, які, розуміється, перекладались цензорами, що натяків не схоплювали. Вже після смерті поета виходять переклади його віршів німецькою та англійською мовами... В офіційній пресі в Україні в позитивному плані було згадане ім’я Стуса аж у 1988 році.
Але це вже історія. Для живого навіть малесенька чутка про твоє життя десь поза тюрмою — це найживіший факт біографії! Це трепет уяви про відлуння твого серця. Я певен, що в колимські роки Василь Стус «видобував» свій живий контекст з цих закордонних листів так само, як я видобував з нерозбірливих рядочків А.-Г. Горбач або лапідарно змістовних листів професора Юрія Луцького з Торонто, а також з важкого німецького грандшрифту загадкового доктора Кваста, за яким стояв його колега, скромний естет Володимир Козак. І все це разом творило образ літературного світу засланця.
Найповніше зібрані — вручені і не вручені адресату — листи зберігаються у «балухатих мистецтвознавців», котрі не переставали вести слідство... Коли восени 1987 року на зібранні Українського Культурологічного клубу я зачитав есей про Стуса у формі звернення до президента міжнародного ПЕН-клубу з пропозицією клопотатись про відзначення 50-річного ювілею загиблого поета, то це підтримали «екстремісти», але в інструктованого кореспондента «Робітничої газети» перехопило дух, як від дотику до державної таємниці. І то було теж життя Василя Стуса, дух якого витав, засвідчував і тривожив своєю активністю в Україні щораз голосніше.
Свідчень про останній період Василевого життя маємо мало. Поки що найважливіше — опубліковане в № 3 журналу "Донбас" за 1990 рік. «Таємно похований під номером 9» Василя Овсієнка. Це спогади дуже високої вартості — і за рівнем спостережливості, і за культурою та об’єктивністю відтворення. Образом цієї імпровізованої кучинської тюрми на острівку в болотах «і Данте старого можна б здивувать». Адже саме там зібрався в замерзлій імлі цвіт нації. «Вічний» в’язень Левко Лук’яненко і теж вічний латиський правозахисник Гуннар Астра. Ті, що не вернулись: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко. Там же були Михайло Горинь і Василь Овсієнко. Звідти повернувся однокамерник Василя Стуса, російський письменник Леонід Бородін.
Чому ж така тьмяна остання сторінка життя? Страшенно темними і відгородженими були камери. Лютий конвой, лютий контроль зводив животіння людини до мінімальних проявів. І всякі голосні прояви сприймались там як недоречні. Люди були різними і по-різному сприймали однакові умови лютого режиму, який дедалі лютішав і завжди був націлений персонально на когось.
Один Бог знає, як він жив, відстоюючи з останніх сил своє право залишатися собою і свій обов’язок — не здаватися до кінця. Всі судження суб’єктивні. Всі беруть на свою міру і по-своєму говорять правду. Більшість були політиками, а політика веліла приймати мінімалізм.
Але правда була в дамокловому мечі, який падає на високо підняту голову. Спробуймо піднятись на рівень тієї голови — до легенди Василя Стуса. Сумніву нема, що Василь Стус, якому і народитись випало на Свят-вечір, був людиною, створеною для легенди. Завжди і скрізь він був людиною «іншою». Моральні імперативи послаблювали його інстинкт самозбереження, і скрізь, навіть у середовищі близьких, були ті, що докоряли йому за нерозважність. Навіть в останньому колі кучинського пекла він був єдиним, хто не відмовлявся від голодівок з приводу сумних дат, — він був єдиним, хто приймав світ ідеалів і принципів за єдино справжній світ. І він був дуже самотній — навіть поряд із славними людьми, що любили його і оточували — в сусідніх камерах. І тут ні до чого питання про гречність з якогось боку.
В авангардному відсіку приреченого корабля (до руля — щораз тупіші капітани!) був дисидентський світ, точніше — моральна опозиція, ті, що вголос не погоджувалися і не приймали. Це були різні люди, вони по-різному поводились в ситуації фатального вибору, навіть ті, що отримували максимальні терміни...
«Так, хочуть довести, що наша боротьба безнадійна. Можливо, так воно і є. Але ж ми повинні це робити, залишаючись порядними людьми», — говорив академік Сахаров. Далі вже відкривалися індивідуальні варіанти вибору моментів боротьби і перечікувань. Хто праведний — хай перший кине в інших камінь! Суддів завжди знаходиться більше, ніж тих, що тихенько принесли б в’язневі сумління вузлик з вечерею і тихенько попросили: «Не згоряй, не згоряй так одразу». Мені б дуже хотілося нині почути спогади тих, що приходили до Василя Стуса з таким несмілим проханням... У цьому розумінні таланту поета на бойову одиницю — навіть без відчуття суспільством трагічної вини — є щось дикунське, аморальне. Я не вірю в суспільство, яке може все мовчки проковтнути з виглядом непричетності, і не вірю, що з байдужих глядачів жертвоприношень щось путнє визріє. Де вони наберуться уваги й поваги?
Коли світити і жити є злочин, яким займається наймогутніша в тоталітарній державі каральна машина, що розстрілює сузір’я, то винних поетів шукати не доводиться. Але десь має бути добра рука, яка ласкаво стримає їх перед вибором дороги знищення. Не було сили, яка його стримувала, і не було сили, яка б його стримала. Оскільки свобода вибору — то завжди те, що може собі дозволити характер, то вибору у Базилеоса не було.
"...свобода вибору — то завжди те, що може собі дозволити характер..."
І він вийшов на свою Сенатську площу. Він розумів, що в кривих дзеркалах страху вибір його не буде навіть усвідомлений і оцінений. Зате... прийде нове покоління... Вічний мотив. Чи усвідомлював Василь Стус, що він несе у собі рідкісний національний скарб? Здається, усвідомлював. У всякому разі, ясно усвідомлював, що ціна на національний скарб зовсім упала. Обминувши державний прейскурант і цінності тодішнього літературного ярмарку, Василь Стус розумів, що посідає в українській літературі вакантне високе місце. Він почувався патрицієм, що несе обов’язок солдата: якщо не я, то хто?
Повторюють вічне питання: чи є сенс у донкіхотстві поета, коли він і дні його життя є неповторною цінністю? В цьому питанні є спроба вже навіть зараз перетягти його на свій бік?.. Тим часом нам треба зрозуміти: Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури.
"Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури..."
В трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, впасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Не може так бути, щоб усе никло і нишкло, а життя залишалося. Звичайно, на другому полюсі пристосувань, служінь і вилянь мають бути високі постаті, живіші за всіх, що беруть на себе обов’язок честі або хочуть брати і стати там, де колись стояв офірний вітер і свіча висвітлювала обличчя апостолів та мучеників. Стус не питав, чи важкий хрест, а природно і постійно ніс обов’язок честі, як спадок предків.
Це добра усмішка нашої національної долі, що вона в найчорнішу годину перед ранком дала нам людину-легенду з даром великого поета! Не треба нічого вигадувати, підтягувати — досить просто зрозуміти і триматись на рівні усвідомленого факту. Але на легенду накидаються юрби... Після революції звідусіль з’явилися «діти» і «небожі» лейтенанта Шмідта...
Наш обов’язок честі — зберегти образ Василя Стуса правдивим. Ім’я його не надається для політичної демагогії і плакатного патріотизму. Під його прапором мають право збиратись безкорисні ідеалісти — саме ті, хто світить незалежно від обставин і від погоди надворі.
Тільки через загибель — до життя! І ось, нарешті, в 1989—1990-х роках Василь Стус підходить до виконання свого високого призначення: відтворити, відновити зруйновану культурну, духовну атмосферу, заявити про незмінне місце поета в люту пору історії України, коли змістилися усі місця, але потрібен чистий прапор для всього живого.
Я душу виробив таку прозору, Що вже свою не одкидаю тінь.
Ця душа поетова повертається до нас його лицем. Особливо ясно мені уявилось це лице в мить, коли дійшла вістка про його смерть. І я спробував тоді намалювати портрет:
Врізуючись гранітним профілем він ішов на повен зріст вразливий і беззахисний під градом націлених очей об’єктивів магнітофонів знав це автомати затриманої дії але йти доки судилося Богом
Здавалося він остерігався шептати щоб не впасти у фальш він остерігався кривити і обминати бо це початок блудної дороги він остерігався тихо говорити правду а голосно говорити пусте і дрібне бо це початок великого злочину перед Істиною перед Богом перед собою початок духовного самогубства
Слухати його незвично й страшно був у цьому якийсь виклик читати листи було щемно вручали їх з якоюсь ціллю і важко було узгодити акцентовану прямоту з делікатністю і лагідністю його серця
У тюремному дворі де слугувалися підлим шепотом і фіглями Стус не прийняв правил тихого шепоту у таборах де залишилось відсиджувати Стус стояв або закривавлений падав було клопітно всім з його непримиренністю і лоскотала тиха радість за цілісність Особи
Стус пробивав головою ватяну стелю опущену на наші голови що зжились з нею навіть навчились робити міну самоповаги Стус пробивається головою вище і здивованими очима поета вітає рідне вічне небо і тихо усміхається
Слово Поета-Страдника стає тихим і прозорим як осінній птах у відльоті і жодна нотка надриву не порушує чистоти храму де читав свої молитви-думи Шевченко де яснів високим духом Гете де Рільке і Пастернак ловили промінь світла і відтворювали узори життя на тлі синього купола
Слово Василя Стуса тихе як любов до рідного краю де він знаходив зерня з якого виріс.
Але минули дев’ятини, сороковини... Минув рік. У хаті Базилеоса на столику стояло розп’яття, лежав кетяг калини і горіла свіча. За хатою стежили. Наше невелике коло збиралося туди, до Валі і Дмитра, на вулицю Чорнобильську, 13-а, на роковини смерті і народження. Звичайно, його Душа на Свят-вечір приходить туди, до своїх...