"Героєм є той, хто впевнений у власному інтелекті й наділений сильним "я", так що смерть для нього - подія не надто значна" (Н.Н.Талєб).
У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у карцері табору особливого режиму ВС-389/36 селища Кучино, Чусовського району Пермської області, на другу добу сухої голодівки загинув поет Василь Стус.
Версій його смерті існує багато.
Пряме вбивство наглядачами, які відверто ненавиділи поета за його жорстку позицію й несхожість на них, виглядає малоймовірною. Влада намагалася вести діалог, приїжджали представники КДБ з Києва та Москви, Генеральному секретареві Радянської компартії М.С.Горбачову мали давати Нобелівську премію миру…
Та й заява Генріха Бьоля про бажання висунути Василя Стуса на Нобелівку з літератури не дозволяла сподіватися, що смерть залишиться непоміченою.
Ймовірніша інша версія: тупа байдужість і нестримна ненависть з боку адміністрації. Справді, це ж як важко було витримувати постійну присутність Василя Стуса наглядачам та співробітникам колонії, коли кожна зустріч з поетом нагадувала їм про втрачені гідність, людяність та самоповагу: він не боявся, не матюкався, тримався з гідністю та ще й кидав у вічі – «фашисти», «гестапівці», «бандити», «садисти»…
Краще б лаявся. Так і для вуха більш звично, і ніби не образливо, бо мат занижує ситуацію до побутової, звичної...
Останній рік, особливо після смерті Олекси Тихого та Юрія Литвина у 1984-му, табір мовби стинувся, умови утримання в’язнів стали нестерпними, але інстинкт самозбереження усіх штовхав до одного: вижити. Бо життя – найкращий протест. Ти живий, почуваєш себе людиною, не заламався – значить усе ще чуєшся переможцем.
Адміністрація мусила за всяку ціну не допускати цього.
Після року камери одиночки у Василя Стуса забрали на «перевірку» зошит з віршами «Птаха душі» - і не повернули.
Потім зіткнули в камері з російським патріотом Леонідом Бородіним: розрахунок був, що Стус і Бородін стануть ворогами, а вони заприятелювали, адже обоє скучили за інтелектуальним рівнем спілкування…
Потім не дали листа від сина і навіть телеграми про те, що народився внук. Тільки кинули – «у вас внук раділса. Паздравляєм».
Поет зірвався, вимагаючи щоб йому дали листа чи телеграму (на той час йому більше трьох місяців не давали листів з дому) і потрапив до карцеру.
Потім було ще два карцери, оголошені йому під різними приводами.
Нарешті в перший день осені Василь Стус потрапив у карцер за брехливим рапортом наглядача Новицького: мовляв, Стус порушував «форму заправкі пастєлі», тобто спирався на ліжко до «відбою», коли в’язень не має права лежати, а мусить або ходити камерою, або сидіти на пригвинченому до підлоги табуреті.
Його співкамерник – російський письменник Леонід Бородін – стверджує, що порушення режиму з боку В.Стуса не було. Поет поклав на ліжко книжку і стоячи читав. Саме тому його обурення виявилося надто різким, коли йому зачитали брехливу постанову про новий карцер на 15 діб. Фізичне і психологічне виснаження сягало межі, і коли його виводили з камери, він сказав Бородіну, що оголошує голодівку «до кінця». Леонід Бородін намагався передати інформацію про це українським політв’язням, але вони її «не отримали».
Як розвивалися події в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. достеменно не знає ніхто, але найбільш вірогідною здається така версія:
Виснажений серцевим нападом і «сухою» голодівкою Василь Стус не зміг втримати майже 50-кілограмові оббиті бляхою нари, коли наглядач вийняв шворень, яким вони на день кріпилися до стіни. Він, наглядач, кудись поспішав, а тому не звернув уваги на глухий удар: хто, зрештою, на таке в таборах, і не лише таборах, зважає.
Таку версію підтверджують свідчення в’язня тієї ж зони Ромашова, який сидів в камері-одиночці, що знаходилася недалеко від карцеру. Він нібито чув, як увечері 3 вересня в 3-й камері опускали нари. Коли наглядач висмикнув шворінь, «Стус не втримав їх, вони його вдарили. Бо Стус ніби застогнав: – Вбили, холєра!
Цю ж версію непрямо підтверджує й візуальний огляд тіла поета, здійсненого учасниками перепоховання в 1989 р. (тіло В.Стуса не розклалось). Коли ввечері при світлі прожекторів відкрили труну, з лівого боку грудної клітини було помітне характерне фізичне ушкодження.
Дружина з сином приїхали попрощатися 6 вересня, але їх відвезли на цвинтар в сусіднє селищі Борисово на свіженасипаний пагорб землі, на якому був стовпчик з номером «9».
В’язні табору ВС-389/36 говорять, що після смерті Василя Стуса відразу пом’якшав режим, а через 10 днів повісився начальник табору майор Журавков.
За півроку до загибелі, в одному з останніх листів до рідних, В.Стус писав: «Недавно надибав на цікаве зауваження Жана Кокто, сучасника і друга Пабло Пікассо. Він пише: “Дев’ять муз повідали мені ще в юності, що поет – у принципі опозиціонер, що його особа являє своєрідну тюрму, звідки втікають твори, за якими суспільство посилає навздогін поліцію і собак, опріч тих випадків, коли їхню незвичну ходу приймають за викаблучування блазня або п’яниці. Він, поет, – звинувачений від народження, оскаржений за професією, оскаржений по службі”. Цікаво, правда? Отож, усе в мені так, як і має бути – в справжньому варіанті».