Офіційні документи ніколи не несуть емоційної інформації. Вони - мертві. Але фіксують - най і своєрідно - факти. У цьому листі йдеться про небажання Василя Стуса йти по останнє побачення з дружиною та сином у липні 1984 р. До цього Валя та Василь не бачили одне одного більше трьох років, з весни 1981-го....
Ось як запам'ятав день непобачення Дмитро Стус: дорога з Києва до Кучино була довгою з майже 8-годинним очікуванням автобуса з Чусового до Кучино. Нарешті добрались, але маршрутний автобус чомусь не поїхав назад до райцентру. Як виявилося пізніше - залишився, щоб забрати нас із мамою. Принизливі процедури обшуків мами - за ширмою в одній кімнаті зі мною. Чужі голоси. Кімната для побачень. Очікування. Нарешті особіст повідомив, що "ваш муж і отєц отказался от свіданія с вамі". І - далі - скоромовкою, що треба збиратися, бо на нас чекає автобус, а кімнат, де можна заночувати в Кучино нема...
Після цієї звістки мама в одну мить постаріла років на десять і всю дорогу до Києва (а з урахуванням пересадки в Москві це зайняло більше 40 годин) проплакала, а я не міг відійти від неї ні на крок. Біль і образа - на світ, на обставини, владу, тата були настільки сильними, що я не міг писати батькові листів майже півроку...
З листів Василя Стуса,спогадів Леоніда Бородіна і деякої іншої інформації складжається враження, що татові довелося пройти п’ять чи шість принизливих процедур обшуку — “ритуалу”, по-табірному. Останнього з "ритуалів" він не витримав. Поет не знав напевне навіть того, хто саме приїхав на побачення...
Правда, напівправда і незовсімправда влади.
