"Весни колимська парость..."

Весни колимська парость мов ридання, сумує верболіз межи снігів — криваво-синій острах сподівання на радощі коротких літніх днів. Неначе в’язень 25-літній в пекельно-чорній штольні смертоліт завидів шпару — як огні досвітні, ява чи маячня? Чи кров і піт? І сльози, сльози, зсілі кришталями, збудили з себе сяєво смертей. О верболози, голими жалями ви ув облогу серце берете.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.