Вимріяна і жива донині, незнайома, але й знана теж, заховавшись в довгій самотині, вже мене не кличеш, не зовеш. Сто доріг, як змії, розплатались в тисячі незвіданих розлук. Все життя жилось, немов прощалось, як прощається з стрілою лук. Я тебе не відлюбив, не випив, навіть ти сказала — недопив. Сумовитий вечір десь захлипав і фіранки чорні попустив. Ти єдина в самоті розрада, просвіток смеркальної пори. Не кажи — тебе чекала зрада і любов ждала — не говори. Як тепер до тебе я вернуся? Сном? Явою? Мертвим чи живцем? І до кого словом обронюся зболеним? Перед чиїм лицем довго повідатиму про долю — ту, що ніби зашпори зайшла в душу. Але долю — славословлю. Ти страждала? - Отже, ти жила.
Вірш включено автором до зб. "Час творчості" в дещо інакшому варіанті, написаному 25.01.1972 р.