В пізніших за "магадську" версію "Палімпсестах" має назву - "За літописом Самовидця".
Козацький літопис Самовидця, що присвячений часам Хмельниччини та руїни в Україні (друга половина XVII ст.), вийшов друком напередодні арешту 1972 року, але був відомий Василеві Стусові раніше.
Утім, саме арешт і події, пов'язані з моральною деградацією українських еліт, що призводили і призводять до трагічних подій для всього народу, поновлюють давні Стусові "позви з історією", але вже не на публіцистичному, а на метафізичному рівні.
Рівні осмислення подій та їхніх наслідків, уроків яких не засвоїв ніхто вкотре нагадують про себе у нових часах і нових форматах.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа, за хмарами хмари, за димом пожарищ — високо зоріє на пустку давно збайдужіле божа. Стенаються в герці скажені сини України, той з ордами бродить, а той накликає москву, заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни вже мати не встане —розкинула руки в рову. — Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали з собою в чужину весь тонкоголосий ясир, бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір. І Тясмину тісно од трупу козацького й крові, і Буг почорнілий загачено трупом людським. Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові у пеклі запеклім, у райському раї страшнім. Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі і крови наточать — упийтесь пекельним вином. А де Україна? Все далі, все далі, все далі. Шляхи поростають дрімучим терпким полином. Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем метал. Куріє руїна. Кривавим стікає потоком, і сонце татарське — стожальне — разить наповал.