Загородили білий світ будинками і муром — і обернулося на міт моє життя похмуре, і утікати почала земля моя кохана, лиш дві руки, як два крила, шукають безнастанно опорятунок — угорі, в осліплій сивій висі. Тепер віддайся смертній грі. Тепер, зблудивши в лісі несусвітенних цих обмов, пильнуй надію в хащі, спізнавши вочевидь: любов, як і життя — пропащі. Та віддавайся смертній грі, цій подрузі навіки. Мов таті, свищуть чагарі, розверзлось чорне віко непам’яті, неначе труп скоцюрблений спускають на мотузках, у кілька рук. І знову повертають тебе землі, що почала віддавна утікати. Стреми ж до неї — в два крила, щоб смертю смерть попрати.
29.[1].1972 р.