Добридень, шановні учасники!
Я не випадково обрав таку тему доповіді.
Кожен час, кожна епоха вимагає свого перепрочитання-переосмислення класики. Кожна епоха пробує ту класику «на зуб» - співзвучна вона часові чи ні, актуальна чи не дуже? Дає щось вартісне дню сьогоднішньому чи не дає?
Як на мене – це і є випробування часом. І тут не важать ні наклади, ні прижиттєва популярність (не перераховуватиму сотні відомих колись авторів, чиї книжки видавалися мільйонними накладами, а зараз їхні прізвища вже нікому ні про що не говорять, ба, більше, їх навіть в публічних бібліотеках немає.).
А Василь Стус поки затребуваний, поки важливий, поки його твори перевидаються все більшими і більшими накладами. І якщо вірити відомій тезі про те, що коли автора згадують через скільки-то років після його смерті, то ще стільки ж років відомості йому гарантовано, то, станом на нині, ще принаймні 40 років він буде потрібний, його пам’ятатимуть, до нього звертатимуться і його перевидаватимуть.
Саме тому, винесену в заголовок тезу треба, принаймні в колі фахівців розуміти двояко: з одного боку, звісно, важливо розуміти суть власне його поезії, з іншого – які завдання стоять перед дослідниками, котрі фахово займаються, або хочуть займатися Стусом і його добою.
Що саме вони мають вивчати, аби об’єкт їхнього дослідження залишався цікавим, а відтак, і їхні власні дослідження, якщо вони варті того, давали їх авторам індекс цитованості, посилання на публікації та формування імен в філологічних колах.
Оскільки ми існуємо в дуже вихолощеному середовищі, де інфи – перевіреної і підставової – про добу Василя Стуса дуже й дуже мало, відповідь на друге запитання більш очевидна, аніж відповідь на перше.
Тому почну з другого:
Щоби світ Василя Стуса для дня сьогоднішнього був живим, цікавим і актуальним передусім необхідно сформувати і оживити контекст його світу.
Світлини, спогади, постаті, живі обличчя і обличчя міст, а ще місць, які давно зникли, але без образу-запаху-настрою яких багато нюансів залишатиметься незрозумілими й «герметичними» навіть для дослідників рівня Юрія Шевельова, який до «герметичних» творів поета зарахував чимало віршів лише тому, що не розумів контексту, не знав часу та обставин, в яких вони були написані.
Закритий і невідомий контекст робить незбагненним текст, посталий у тому контексті.
А ще… ще необхідно систематизувати інфу й надати їй тих форм і форматів, аби вона стала співзвучною часу нинішньому, задовольняла запити цього часу науково, етично й естетично, бо в іншому вигляді інформація буде просто елементом декору та ритуалу, який ніби й важливий, але давно вичовганий і затертий, тобто виокремлений з живого життя сучасності й піднесений на п’єдестал, що виокремлює його з живого життя і перетворює на пам’ятник. На камінь.
Пошана ніби й є, але живої вітальної енергії - немає!
А чи потрібен нашому дню Василь Стус чи який інший класик, коли його текст звільнено від найголовнішого – того енергетичного резонансу, який і виокремив його з-поміж інших.
Саме тому розвинені культури витрачають мільйони тільки на те, аби збирати найдрібніші крихти контекстів про своїх класиків, людей, чиї тексти в широкому розумінні, формують візії національних культур.
У цьому сенсі українська культура надзвичайно «багата» – вона завжди економила на культурному контексті, а часами, як от і нині, навіть жужмом викидала з культурного поля цікавих і формотворчих людей, чиїх політичних поглядів сьогодення не поділяє.
Маю надію, що ці міазми дорослішання національного дерева вдасться подолати дорослішанням національного тіла.
«Власне, а чи є українська інтелігенція? – ставив собі запитання Василь Стус у «Таборовому зошиті». І відповідав: Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла». Сьогодні, як і в часи Василя Стуса, як на мене, з інтелігенцією ситуація та ж сама. А народ змінився, і війна це підтверджує у всіх своїх фазах, навіть зараз, коли втома й зневіра багатьох даються взнаки. А інтелігенція… – «або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла».
Саме тому завданням дослідника Василя Стуса сьогодні, як і тоді, коли ми з Михайлиною Коцюбинською лише починали формувати архів Василя Стуса і систематизувати його спадщину, ніскільки не змінилося – формувати архів і контекст, олюднювати їх обличчями та постатями, світлинами, історіями та смислами, які або важливі вже сьогодні, або ж можуть стати незамінними завтра. Бо якщо цього не робити, то чорна діра незнання завтра впливатиме і на інтерес, і на актуальність.
Саме тому я дуже вдячний сервісу fex.net і Староміському дому культури міста Варшави, які допомогли оцифрувати і зберегти архів поета саме тоді, коли реально загрожувала велика небезпека.
Я не вірю, і, якщо чесно, вже навіть не хочу жодного сприяння держави у справі збереження і популяризації спадщини Василя Стуса. Це завжди робили люди, яким це було важливо, які мають конкретні імена та прізвища. І їх – цих людей – вже тисячі, декого, на жаль, я навіть не можузгадати поімено. Проте саме вони і є країною і колом Василя Стуса. Їм я вдячний, і про більшість з них будуть статті і матеріали на СтусЦентрі, бо без них не було б нічого.
Вітальна енергія Василя Стуса притягнула їх і, помножена їхніми зусиллями волі, трансформувалась у щось більше, в щось таке, що не зникає. Ця енергія так посилила звучання тексту, що він вже на тому рівні, де «рукописи не горять».
Проте контекст треба формувати, бо тільки він дасть можливість адекватногго прочитання і осмислення Стусової творчості і Стусових наративів.
Це, так би мовити обов’язкова фундаментальна частина, після формування якої можна переходити до «гри в бісер» - тобто до осмислення поетичного і культурологічного космосу поета та мислителя Василя Стуса.
На сьогодні - це відкрита книга, безкінечна за своїм потенціалом, але обмежена куцим набором контекстного та інтертекстуального знання, яке мало впорядковане і погано систематизоване: матеріалу бракує! Тому, можемо повторити один із моїх улюблених парадоксів Паскаля: НАШЕ ЗНАННЯ СХОЖЕ НА КУЛЮ: ЧИМ БІЛЬШЕ ЗНАЄМО, ТИМ БІЛЬШЕ ТОЧОК ЗІТКНЕННЯ З НЕВІДОМИМ.
Поки знань про час і естетику Василя Стуса не так вже й багато, а тому доводиться "виїжджати" переважно на його етичній програмі.
З якогось максимального узагальнення у Василя Стуса можна виділити кілька слів, довкола яких формується етична складжова його макротексту: «самособоюнаповнення», «кшталтування» і «квітування».
Останнє, певне, найважніше і вбирає в себе два попередні. Бо квітувати – це бути і творити, наповнювати себе і проявляти у світі так, щоб бути людиною, бути цікавим, бути суб’єктом, а не об’єктом у житті.
Все інше, за великим рахунком, лише засоби і способи, які зумовлюють стани чи етапи цього «квітування».
Можливо, важить навіть не саме квітування, а його прагнення, дія, долання страху, відповідальність за вчинок чи слово. Бо ж людина визначається вчинками, а не намірами.
...людина визначається вчинками, а не намірами...
І Стусів текст, в якому слово підкріплено вчинком, долею і врешті останньою соціалізацією людини – смертю як жертвоприношенням (за Бодріяром). Тому зовсім не випадково саме смерть наповнила вірші-листи-нотатки-прозу Стуса тією пульсуючою вітальною енергією, яку дослідник і мав би відкривати сучасникам.
Зараз, на жаль, у цьому процесі домінує дедукція, яка, як на мене, суперечить Стусівському духу, що радше вказує на можливість і напрям пошуку, аніж пропонує готові відповіді. Саме тому, мені здається, на сьогоднішньому етапі краще намагатися відкривати світ Стуса-мислителя та поета власне через систему правильно поставлених проблем або хоча б запитань, які допомагатимуть індивідуальному прочитанню/сприйманню Тексту.
І, так само, можливо це й справді необхідно, адже поезія Василя Стуса при першому знайомстві видається надміру ускладненою, закритою, такою, що радше відштовхне, аніж вабитиме. Проте в цьому й один із сенсів: без подолання перешкод можна отримати хіба нікому не потрібну полову.
Тому, як і раніше, я думаю, що правильно поставлені питання значно важливіші за відповіді.
В цьому сенсі дуже складно було першим дослідникам, які мусили чимало віддати описовості – Михайлині Коцюбинській, Михайлу Хейфецу, Костю Москальцю, Івану Дзюбі, Євгенові Сверстюку…
Але навіть вони не тільки описували й формували фактаж, але й ставили важливі проблеми.
І окремі з поставлених проблем працюють подосі, адже людина завжди намагається знайти себе у цьому світі, а тому за всіх часів важливими будуть відповіді на вічні проблеми буття:
Як поводити себе в ситуації, коли навіть найближчі люди не розуміють тебе і не гребують зрадою?
Як піднятися після падіння, коли буває соромно навіть підняти очі?
Як бути, коли бачиш кричущу невідповідність між національним і за-гальнолюдським? І де та межа компромісу, яку за жодних обставин не можна переходити?
Як, зрештою, будувати себе у світі, який виявляє неприховану агресію й ворожість не лише до тебе — маленької піщинки в безмежному світі, — але й до твоїх рідних?
І взагалі, що таке життєва стратегія й чому ніколи не можна піддаватися владі розпачу чи озлобленості?
І чому квітка любові найважливіша за всі інші принади і її варто берегти за всяку ціну?
На жодне із цих питань ви не знайде у Василя Стуса чітких і однозначних відповідей. Проте важливо, що за пошуки цих відповідей і право на них поет готовий був платити і платив найвищу ціну.
Збагнув себе, як припочаток долі призначеної? … …знай: твоє спасіння — тільки в леті, а твій спочинок — то вельможна смерть, яка щасливому не по кишені.
Ці рядки написані Василем Стусом 1972 року в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ, де поет - нон-стоп - мав віднайти внутрішні сили бути - тут і зараз – собою.
Рівно за півстоліття у тому ж Києві, а ще - Миколаєві, Харкові, Маріуполі чи Чернігові – тут і зараз – ставати собою довелося людям Стусового народу, бо вже їм треба було робити вибір на користь чогось більшого… або – не робити.
Отож, 27 лютого, але вже 2022 року Стусові рядки, написані в мить непростого вибору року 1972-го, виявилися не менш актуальними для мільйонів українців, які мусово робили вибір.
Звісно, кожне рішення (навіть коли ти прагнеш сховатися, аби уникнути вибору) має право на існування. Особливо коли мова про людину так би мовити звичайну, одну з багатьох.
Людину без біографії та яскравої фізіономії.
У такому разі, звісно, можна сховатися, уникнути, перечекати.
Але якщо Ти поет, якщо претендуєш на право говорити й апелювати до народу, якщо хочеш, щоб Тебе поважали і довіряли сказаному – ВИБОРУ не уникнути. Рукавичку долі мусиш підняти чого б це не коштувало.
Це та ціна, яку платиш за право говорити і апелювати до чогось більшого, до того, частиною чого Ти – поет – і є насправді. І якщо людині носію таланту вдається втримати цю планку, з’являється мінімальний шанс бути почутим Проте навіть коли цього не трапиться, приз, за версією Василя Стуса, все'дно виграно, адже Ти спромігся на вибір, на власне рішення, став творцем своєї біографії і свого обличчя.
Коли ж ти уникаєш вибору то втрачаєш можливість прийняття самостійного рішення, що, втім, не рятує ні від бід, ні від наслідків, ні від фатуму…
Доля спить, обіклавшись ножами. 3.2.1972 р.
Дивна річ, в давніх українських книгах латинське слово fatum традиційно перекладали словом «РІД», на що мою увагу ще в 2014-му звернув покійний Леонід Ушкалов. Дивовижний факт, який дуже впаливає на відповідальний світогляд особистості.
Чи не з цього, вкарбованого в саму систему буття слова, повага до роду та народу у наших класиків і всього поспільства:
«Так на роду написано…» - часто можна було почути від старших людей…
Ця готовність розділити Долю як щось надіндивідуальне, але вкрай необхідне для формування індивідуального обличчя властива багатьом українським авторам які формували візію української літератури.
Започатковує цей чин в українській літературі Тарас Шевченко, який започатковує традицію служіння митця народові, підносить це в чин, у якусь впаяну в Долю вищу чесноту, а поняття самої Долі осмислює чи обігрує в різних формах більше 200 разів.
Домінуюча інтерпретація висловлена героєм повісті «Близнята», який приймає фаталізм Долі: «Що буде, то те й буде. А буде те, що Бог нам дасть». І порівняймо у Василя Стуса:
«Ще ніколи не було, щоб хоч якось не було», - вперто повторює він, коли стає зовсім непереливки.
І це працює.
У слов’ян взагалі поняття Бога і Долі ототожнюються доволі часто, а в Україні невідь чому навіть переважає античний вплив, у якому концепт Долі іноді навіть важливіший за божественну природу: Долі безсмертних богів також під владою фатуму, Долі…
В поемі Лесі Українки «Касандра» це уявлення про всемогутність Долі окреслено особливо чітко:
Що можуть проти долі всі боги? Вони законам вічним підлягають так, як і смертні…
В українській літературі абсолютну владу Долі над божественною природою утверджував ще Михайль Семенко, скажімо у «Зустрічі на перехресній станції»:
«Мати надію на випадок – значить мати надію на Долю. Мати надію на Долю – значить мати надію на Бога». Але ж «БОГ ПОМЕР».
Бог помер, а Доля й далі здається абсолютним всесильним фатумом… Тут немає грані між добром та злом, тут марно благати про співчуття, як і марно намагатися збагнути мотиви та сенс тих чи інших подій і явищ.
І, може, саме тому в ситуації суцільного Хаосу і позірного позачасся для Василя Стуса так важливо було триматися за Фатум, рід, усвідомлюючи себе частинкою цілого.
Немов передчуваючи свою Долю, ще задовго до арешту, в філософських складних «Зимових деревах» Василь Стус відверто накликає на себе фатум, бо виклично обирає цю можливість долучитись до чогось більшого:
Виглядаю долю довгожданну, а не діжду — вибуду із гри.
Мені здається, що саме це передчуття, це в-ростання в тіло роду піднімає Поета на рівень смерті, на рівень, на якому, власне, й починається справжня поезія, зумовлена переростанням «себе-колишнього».