"Як страшно відкриватися добру..."

Як страшно відкриватися добру. Як страшно зізнаватись, що людина іще не вмерла в нас. Як страшно ждати, коли вона, захована, помре у темряві, щоб нишком відвезти на цвинтар душ, і щастя запопасти, якого вже до ран не прикладеш. Як вабить зло. Як вабить гріх — піти світ за-очі, повіятися з вітром і власної подоби утекти, мов чорта лисого. Кульгавий день увійде в темінь, гляне по криївках і завагається. Бо шкода праці: сидить при ватрі плем'я самоїдів, щасливо позіхає. На вогні печеться м'ясо. В казані окріп переливається. Сьорбають юшку і повні філософських резиґнацій мізкують, з кого б смажити печеню, щоб стало на сніданок і обід. Кульгавий день відходить, бо печерний ікластий лютий смерк не западе, допоки аж останній самоїд не з'їсть самого себе і помре із філософським виразом. Мовляв, життя коротке, а — забракло м'яса.