Як добре те, що смерти не боюсь я і не питаю чи тяжкий мій хрест...
Кожен вірш чи фраза у Василя Стуса мають свій імпульс з реального життя чи історію, яка підносить текст на рівень чуттєвого чину і осмислення дійсності. Тобто робить його справжнім мистецьким актом, а не імітацією.
Так було і з винесеним в епіграф програмним віршем, який зачовганий поверхневими інтерпретаціями аж до голої декларації.
Вперше ці рядки були написані Василем Стусом у камері попереднього ув'язнення Київського КДБ 20 січня 1972 р., коли поет робив буттєвий вибір і зважував чи зможе витримати обрану дорогу.
Але після суду рукопис збірки "Час творчості", до якої належав вірш, у Василя Стуса було конфісковано, а потім його ще й познайомили з фейковим актом про знищення рукописа. Останнє викликало дуже різку реакцію з боку поета на адресу адміністрації табору і вкрай загострило стосунки поета з наглядачами мордовського табору ЖХ-385/3.
А влада, будь-яка, а не лише радянська, понад усе не любить викличної відвертої непокори. Ще більше цього не терплять наглядачі-прапорщики-офіцери, чиє життя і служба, як і у зеків, минають у тюрмах.
Вони звикли до викличної поведінки авторитетних кримінальників, але щоб на таке наважився поет-інтелігент? Такого ніхто з вертухаїв терпіти не буде. Але Василь Стус не вмів інакше, а тому всі дні його ув'язнення були максимально ускладнені вкрай поганим ставленням до нього з ббоку адміністрації.
Після вироку 1972 р. поет завжди йшов проти системи з відкритим забралом, а система методично знищувала його.
Загострення хронічної виразки шлунку у Василя Стуса було викликане подіями 16 липня 1975 р., коли кримінальник Сидельников пирнув поета заточкою. Останнього за цей вчинок покарали 15 добами карцера, а стан поета став стрімко погіршуватись.
Криза трапилася 2 серпня 1975 р. безпосередньо в бараці табору ЖХ-385/3, що в Мордовії.
Ось як згадує про ці події Борис Пенсон, який відбував покарання в одному бараці зі Стусом: "Стусові стало погано 2 серпня. Я тому так точно запам'ятав дату, що того дня радіо передавало церемонію підписання в Гельсінкі Акту 35 країн Європи та Америки про права людини. Уявляєш сценку, - розповідав Пенсон Михайлу Хейфецу, - урочистий голос Левітана з таборового радіо: "...дотримуватися прав людини в повному обсязі", - а в нас серед бараку лежить скривавлений Стус, - він упав, знепритомнівши. Все в крові і Василь помирає. Всі дуже перелякалися. Я кинувся на вахту, натис на наглядачів". - Варто зауважити, що за свідченнями тих людей, які відбували покарання разом з Пенсоном, він найкраще зі всіх в'язнів умів вести переговори з таборовим начальством: "по-діловому, без грубощів, але і не запобігливо".
...урочистий голос Левітана з таборового радіо: "...дотримуватися прав людини в повному обсязі", - а в нас серед бараку лежить скривавлений Стус...
"Мєнт таки подзвонив до селища, - веде далі Пенсон. - Була саме неділя. Всі п'ють-гуляють. Нікого знайти не можна. Довго шукали лікаря, аж за якийсь час хтось пообіцяв: "Знайду".
Через годину з'явився лікар. Добре підвипивший. Ще годину він шукав начальство, щоб отримати дозвіл етапувати Стуса до санчастини. Потім ще годину вирішували, як туди етапувати Василя: в неділю "воронки" не їздять. Виглядало, що лікар злякався не на жарт. Він робив усе, що міг. А ми стоїмо, дивимося і нічим не можемо зарадити - жах!
Лікар каже: "Очевидно, крововилив у шлунок". Через три години після того, як Василь Стус втратив свідомість, нарешті з'явився транспорт: з побутової зони пригнали двох зеків-безконвойників з ношами, на які поклали непритомного Стуса. Від зони до санчастини їх супроводжували чотири автоматчики, дві собаки та наглядач, бо треба було перенести тіло Стуса на триста метрів поза зоною. Пізніше ми довідалися, що до ранку нііхто до нього не підходив".
Тіло непритомного Василя Стуса від бараку до табірної лікарні - а це 300 метрів! - супроводжували 4 автоматчики, 2 собаки та наглядач.
Варто лише додати, що довідавшись про крововилив у Василя Стуса, на сусідній жіночій зоні після вечірньої перевірки відмовились заходити до бараку Ірина Стасів-Калинець та ще двоє жінок. І не зайшли аж доти, доки до Василя Стуса не прийшов лікар.Ці зусилля таборового братства врятували Василеві Стусові життя.
Про дальші події розповідає Михайло Хейфец:
Через кілька днів після описаних подій таборовій адміністрації стало зрозуміло, що стан Василя критичний і йому необхідне лікування, а тому поета треба перевести до лікарні. Ось як про етап на лікарню оповідав Василь Стус під час однієї з вечірніх розмов за міцним чаєм:
"Звечора мені кажуть: "Стус, завтра вранці етап на лікарню. Здайте одіж, дістанете на етап зміну. Видали бушлат теплий, грубий, зовсім новий.
Я ще здивувався, за які такі заслуги мене вдягають. Увечері пішли поговорити зі Славком /Чорноволом/, як зв'язок тримати, з ким на лікарні переговорити, про що і від кого дізнатися, що кому передати... Раптом Славко остовпів і глянув на мене дивно так: "А чому, - каже, - тобі бушлат звечора видали? До етапу ціла ніч... І чому не б/у?".
Мовчки почав мені спину обмацувати. "Є!" - шепоче. Роздирає на спині шов і витягає з бушлата металевий диск. Я ще не второпав, що воно таке, а він пішов - заховав. І тут мене мєнт зловив і на вахту тягне. Знімають, отже, з мене бушлат, лізуть у дірку пальцями й витягують звідти якісь дротики, пружинки, антенки - звідки я знаю, що в них там?
"Звідки у вас це, Стус?" - питають! - Себто як, звідки! Ви ж самі мені півгодини тому дали цей бушлат! Ви й повинні знати, що в ньому зашито, не я ж... - "Ідіть!" Віддали мені мій старий бушлат і відпустили в зону.
З серпня і аж до грудня Василя Стуса пресували на "покаяння" і зречення від своїх поглядів. В Києві, куди його за цей час звозили етапами, навіть дружину запросили на побачення: тримали її за закритими дверима в сусідньому кабінеті, але зайти і побачитися не дозволили.
Під час операції в Ленінградській лікарні для в'язнів поетові видалили 2/3 шлунку і він пережив стан клінічної смерті.
І після цього - цілком нового для нього - досвіду і з'явилася добре відома редакція вірша, "Яку добре те, що смерті не боюсь я....", в якій бракувало лише останніх рядків з варіанту, який був написаний ще 1972 р. і увійшов до збірки "Час творчості".
Як добре те, що смерти не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерть із рідним краєм поріднюсь.