"Немов нурець, /він/ цілив просто в смерть..."
Смерть людини - одна з головних таємниць нашого буття, що до сьогодні має величезний вплив на людське суспільство і долю окремого індивіда. Саме смерть найбільше вплинула на розвиток релігії, філософії та науки. Неуникненність смерті, смерть як поріг викликає страх, інтерес, бажання пізнати і збагнути таэмницю, закриту від світу живих.
Смерть завжди драматична і завжди нефальшива. Завжди перехід від і до... Все, що після "до" - з царини гіпотез, а не знання, тобто з категорії віри, з якою, як відомо, неможливо сперечатися.
Поет Стус починається саме на цій екзистенціїній межі переходу, де все справжнє, все нефальшиве, все максимально загострене і драматичне, позбавлене імітації.
Перефразовуючи його відомий вірш -
Немов нурець, /Стус/ цілив просто в смерть...
Бо "...дальше смерти — рідна батьківщина!.." ("Весь обшир мій — чотири на чотири...")
Бо як інакше, коли всі слова, включно з "батьківщиною", як і їх смисли затерті, вичовгані від багаторазового використання... Часто не "тими" людьми і не в "тому" контексті. От і доводиться підкріплювати слова справжніми цінностями: і чим вищий регістр розмови, тим більша ціна за сказане. А справжня цінність наприкінці XX ст. виявляється лише одна - СМЕРТЬ.
Адже, -
Нарівні зі смертю — ми вже непоборні. Нарівні зі смертю — сягаємо мет. ("Сьогодні прощальна пора настигає...")
Далі факти: У ніч з 3 на 4 вересня 1985-го, коли в поймі ріки Чусової ночами калюжі бралися тоненькою кригою, у карцері табору ВС-389/36 загинув поет Василь Стус.
Поета кинули до нього за брехливим рапортом наглядача Новицького, мовляв Стус порушував „форму заправки постели” в камері.
Це було певним логічним підсумком долі, в якій, як писав Василь у листі до сина від 25 квітня 1979 р.: «Або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся!”
Поет не поступився. Відтак необхідно було знайти лише руки вбивці чи вбивців, яких ніколи не бракувало. Передісторія подій і обставини, що передували смерті поета, найповніше реконструйовані у статті-спомині Василя Овсієнка "Загибель Василя Стуса". Пан Василь недовгий час був сокамерником поета, а в 1985-му перебував у тому ж таборі ВС-389/35, хоча й у іншій камері.
Василь Овсієнко: "В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеграми, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса".
Поет зірвався, адже тривалий час не мав ні листів, ні яких інших відомостей з дому. Кілька листів від сина та дружини були "забраковані" цензурою через "условності" в тексті. Протистояння між в'язнем та наглядачами сягло апогею: останні відверто ненавиділи Стуса, натомість поет, коли втрачав самоконтроль, кидав їм у вічі: "Фашисти", "гестапівці". В Москві починалася перебудова, натомість у ВС-386, де 1984-го вже загинули Юрій Литвин та Олекса Тихий, адміністрація не приховувала: "живими ви звідси не вийдете"...
На початку 1985-го до букету хронічних хвороб Стуса додалося повне нервове виснаження. За свідченням його співкамерника Леоніда Бородіна, поет засинав майже відразу після того, як падав на ліжко. Спершу Бородін навіть думав: "ну й нерви у чоловіка" та потім усвідомив, що нервова система Василя Стуса зруйнована, а тому спровокувати його на вибухи наглядачам вкрай легко.
Нічого дивуватися, що влітку 1985 року Василь Стус часто мігрував між карцерами і житловою камерою №12, яку ділив з російським письменником Леонідом Бородіним. Камера була маленька: розкинувши руки можна торкнутися обох стін. Двохярусні нари справа, дві табуретки та одна на двох тумбочка - зліва, а ще параша. На нарах можна знаходитися не більше 8 годин на добу. Сісти на них в інший час – порушення режиму.
Передусім пресували Василя Стуса. Якось уночі солдат на вишці голосно співав у ніч. Бородін покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, бо той заважав спати. Наступного дня оголосили, що Стус розбудив усю тюрму, за що був покараний карцером на 15 діб. Бородін звернувся до начальника табору майора Журавкова, на що останній відповів, що цілком довіряє своїм підлеглим.
За кілька днів після цього, 27 серпня 1985 року, – нова біда. Василь Стус поклав книжку на верхні нари і так читав, спершись об них ліктем. У вічко дверей до камери зазирнув прапорщик Руденко: «Стус, ви нарушаєтє форму заправкі постєлі!». Поет забрав книгу і стоячи продовжив читати. Попри це черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще хтось із наглядачів склали рапорт, що поет у денний час лежав на нарах у верхньому одязі і не реагував на зауваження контролера.
Знову 15 діб карцеру. Літній одяг. Оббиті бляхою важкі нари. Цементна підлога і нічні приморозки. Виходячи до карцеру Стус попередив Бородіна, що оголошує голодівку "до кінця".
СМЕРТЬ: Леонід Бородін намагався передати цю інформацію іншим українським політв'язням, що було зробити вкрай складно, адже 12 камера знаходилася з іншого боку коридору від інших житлових камер. Саме тому цю інформацію або не почули, або не зрозуміли. А може й просто спрацював рефлекс життя: на жоден протест проти свавілля адміністрації сил ні в кого не зилишалось.
Карцерні приміщення знаходились у північній частині бараку, в невеликому коридорі. Стуса кинули до 3-го кутового карцеру, найбільш холодного, що знаходився найближче до вахти. Звідти до інших камер не долунало жодного звуку.
2 вересня 1985 р. з робочих камер було чути, що Василя Стуса водили до когось із таборового начальства. Повертаючись, він зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він повідомляв інших в'язнів, що йому оголошено попередження про нове покарання.
Біля 17-ї години 3 вересня, коли естонський політв'язень Енн Тарто забирав скручені шнури для прасок з робочих камер, він почув, що Василь Стус просить валідол. Хтось із чергових наглядачів відповів, що зараз на зоні лікаря нема. Тоді Тарто особисто сказав про це лікареві Пчельникову, і той видав поетові валідол.
Проте, це вже не могло ні на що вплинути. Безсонні ночі - аби не замерзнути вночі при низькій температурі в'язень у карцері не має іншого вибору, ніж щопівгодини - щогодини робити зарядку. Додати сюди обмежений в калоріях пайок і засклянілі аорти і маємо картину повного фізичного виснаження. Сме такий стан був у поета на вечір 3 вересня.
За свідченнями Левка Лук'яненка, який в денний час працював у робочій камері № 7, він кожного дня, коли поруч не було наглядача, гукав: «Здоров, Василю!» або давав якийсь інший сигнал. Ранком 4 вересня Василь Стус не відгукнувся. Натомість близько 11 години Лук'яненко чув, що в коридор з бічного входу заходили начальник табору майор Журавков, начальник з режиму майор Фєдоров, кагебісти Афанасов та Василенков.
Божевіллям прихистись од люті, од тортури — смертю прихистись... ("Що ти мрієш, страднику нещасний...")
ВЕРСІЇ нічних подій:
На всерозхресті люті і жаху, на всепрозрінні смертного скрику дай мені, Боже, чесного шляху, дай мені, Боже, гордого лику! ("Уже Софія відстуменіла...).
Щодо обставин смерті поета існує багато версій. Від фізичного вбивства і аж до самогубства. Мені особисто ці крайні позиції здаються малопереконливими. Після численних розмов, спогадів та інтерв'ю, найбільш вірогідним здається такий перебіг подій.
У карцері важкі спарені оббиті бляхою нари (думаю кілограмів до 75 вагою), вдень вони кріпляться до стіни металевим шворнем. На час відбою наглядач витягує шворень, а в'язень має опустити нари і закріпити їх. Якщо не втримаєш - нари можуть вдарити зі значною силою.
Фізично знесиленому Василеві Стусу будь-яка необережність загрожувала катастрофічними наслідками. Найімовірніше, після сигналу "відбій" заклопотаний і байдужий наглядач вийшов з теплої кімнати наглядачів з наміром швидко витягнути шворень і повернутися назад, де на нього чекало щось незакінчене. Скажімо карти, чарка, доміно або будь що інше. Далі ситуація розвивалася динамічно. Наглядач дав команду Стусові тримати нари і швидко витягнув шворень. Стус не встиг втримати їх руками і вони впали на нього всією своєю вагою. ...наглядач не звернув на це уваги, бо поспішав в теплу кімнату для персоналу.
Стус так і залишився лежати на підлозі без жодної допомоги. З боку наглядача це була звична холодна байдужість: хто буде зайве турбуватись про якогось карцерника. Про цінність людського життя говорити взагалі смішно, про це провадять хіба на публічних виступах. Цю гіпотезу підтверджує й ексгумація тіла Василя Стуса, що відбулався в листопаді 1989 р.: коли ми підняли віко й відкрили труну на тілі поета чітко було видно пошкодженя в районі правої частини грудей. На цю ж користь і слова кримінальнимка Ромашова, який сидів разом з політичними в'язнями: у жовтні 1985 року під час однієї з розмов Ромашов сказав Енну Тарто, що ніби то чув, як увечері 3 вересня, під час «відбою», Стус застогнав: «Вбили, холєра...». Щоправда за кілька місяців на запитання Овсієнка про цей факт Ромашов відповів: «Я об этом нє хочу говоріть».
Найімовіршінішою виглядає гіпотеза, що Василь Стус помер від серцевого нападу. Поет мав крайній ступінь фізичного емоційного та нервового виснаження, тримав голодівку в хододному карцері, маючи на собі лише тоненькі штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль в карцер не видається, а під голову можна покласти лише взуття. Температура вдень 3 вересня не досягала 15 градусів, а вночі навіть у теплішій 20 камері Василь Овсієнко зі співкамерником Балісом Ґаяускасом бачили на шибках паморозь. Енергії, щоб зігрітися чи навіть піднятися з холодної підлоги після удару нарами вже не було. До півночі Василя Стуса не стало...
...тож запливай до сумного затона, здрастуй же, здрастуй же, смерте моя... ("Дякую, Господи, — чверть перейшла...).
ЕПІЛОГ: Слово смерть у різних словоформах і варіаціях у перших двох частинах "Палімпсестів" зустрічається 117 разів.
Цілком очевидно, що і для поета, і для людини Василя Стуса смерть як така була важливим наріжним каменем, який формував і надавав сенсу вчинкам та словам.
Зрештою справжня слава прийшла до поета також після смерті. А що ще було після?
Дружина Василя Стуса і світ про смерть поета довідалися 5 вересня 1989 р., коли отримала завірену телеграму. Його товариші по ув'язненню достовірно дізналися про це факт лише через місяць...
Так, вони підозрювали, що щось сталося, але напевне нічого не знали.
Хоча атмосфера в таборі почала змінюватися вже з 4 вересня, коли в коридорах та кімнатах персоналу запанувала незвична тиша, раптово покращилося харчування, в'язнів перестали гноїти в карцерах. Наглядачі стали дотримуватися норм спілкування та й прес з боку адміністрації став слабшим.
Аби довідатися про долю Стуса кожного дня хтось із в'язнів записувався на прийом до адміністрації. Але відповідь була стандартною: нема лікаря Пчельнікова нема кагебіста Василенкова Нема майора Журавкова. Обов'язки начальника табору виконує замполіт майор Долматов.
На запитання про Стуса відповідали: «Мы нє обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».
Василь Овсієнко пише, що в нього була невелика надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але коли наприкінці вересня самого Овсієнка туди відвезли, він дізнався, що Василя Стуса там не було.
Ясність настала аж 5 жовтня, коли Овсієнка викликали на розмову два кагебісти: місцевий та Василь Іванович Ільків з Києва. Коли Василь Овсієнко додав прізвище Василя Стуса до списку людей, що померли в таборі, Ільків відповів:
– Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Вдова Валентина Попелюх з сином Дмитром та подругою Маргаритою Довгань дісталися табору ВС-389/36 лише по обіді 7 вересня. Там їх зустрів майор Долматов і запропонував відразу їхати на цвинтар.
- Ви навіть попрощатися не дасте!?.. - не відразу повірила почутим словам Валя, заточуючись на сина.
Потім мама довго лежала розкинувши руки на свіжонасипаній могилі на цвинтарі в селі Борисово. Поруч нервово курили представники адміністрації, підганяючи Валю, Дмитра та Маргариту на автобус, бо ні в Борисово, ні в Кучино ночувати ніде...
...Через 10 днів після Василя Стуса помер колишній начальник табору майор Журавков. Неофіційно натякали на самогубство. Говорили також про пухлину.
Через два роки, вліті 1987-го, у ріці Чусова, на березі якої розташований табір і по якій свого часу легендарний Єрмак вів донських козаків на завоювання Східного Сибіру, втопився лейтенант-оперативник Журавков-молодший.
А 24 лютого 1989 року, за 9 місяців до перепоховання Василя Стуса, за кількадесят могил від Стуса було поховано майора Долматова, який з вересня 1985-го став наступником Журавкова на посаді начальника табору.
Такі факти.
Пильнуй страсну стезю страждань спізнай смертельні чари дороги добр і почезань свавілля і покари. ("Вельможний сон мене опав...")
Так розпорядилася доля чи так вибудував своє життя і творчу долю сам поет, але цілком очевидно, що саме приділ смерті є центром осі координат, в якій Василь Стус осмислював своє життя і свою творчість. Бо інакше неможливо повірити людині, яка заявляє:
"Коли життя забрано - крихт я не потребую"
і як максимуму собі проголошує:
...звіряй свій крок за знаком Бога — і попри смерть і попри жах ("На віковому бездоріжжі...")
та
Через смерть вертай до існування, через муку до блаженства йди... (" Кому жити, а кому не жити...").