З Василем я познайомився в 1963 році, коли нам обом було по 25 років. Значна частина його життя пройшла перед моїми очима.
Я тоді був аспірантом Інституту загальної та неорганічної хімії і мешкав у гуртожитку Академії наук на вулиці Вернадського. У нашому блоці підібралась досить дружна компанія — спільні вечері, походи в кіно та на природу у вихідний день, спортивні і неспортивні ігри. Вечорами часто виникали жваві дискусії на громадсько-політичні теми. Стояла хрущовська «відлига». Навіть офіційна інформація була дуже цікавою, а при бажанні її можна було легко доповнити і більш достовірною. Отож в «основах сталінізму» ми розбирались непогано. Лише національні аспекти цього питання якось залишались поза нашою увагою, а ми самі залишались типовим продуктом свого часу – у більшості своїй обрусілими хохлами зі Східної України.
Спокійне, «бурсацьке» життя несподівано обірвалось, коли один із жильців блоку написав донос про існування у нас антирадянської організації, яка має навіть свій пароль. Становище ускладнювалось ще й тим, що «патріота» хтось побив у момент підслуховування під дверима наших розмов. Тому нами одночасно займались міліція і спеціальна комісія, створена в Академії наук. Та все обійшлось. Комісія встановила, що ніякої «організації» не існує, за пароль були помилково сприйняті підслухані слова «Подонок, открой!». Нас реабілітували, обмежившись постановою про радіофікацію гуртожитку, щоб менше слухали «ворожі голоси». Ми все ж таки добре полякались. Сподіваючись гіршого, навіть сфотографувались на пам'ять. І от у цей час до нас підселили ще одного жильця — аспіранта Інституту літератури Василя Стуса.
Він був дуже вже не схожий на нас: високий, трохи похмурий, підкреслено ввічливий, говорив українською мовою, яку в Києві майже не було чути. Ми зробили висновок, що це позаштатний працівник КДБ, якого направили стежити за «революціонерами». Через кілька днів ці підозри розвіялись, розповіли йому про них, разом посміялись.
Він гарно вписався в наше товариство, брав участь у наших нехитрих розвагах на «семінарах», що відновились, як тільки переляк минув. Багато цікавого дізнавались від нього з історії України та української літератури. З азартом грав у шахи за нашими правилами— «на різкість» (можна міняти хід, поки противник не зробить свій) і «на висадку» (той, хто програв, звільняє місце і жде своєї черги).
Гарно і охоче співав у компанії, особливо народні пісні. Однією з його улюблених у той час була пісня «Впали роси на покоси» з кінофільму «Роман і Франческа», про маленьку дівчинку, яка поколола на стерні босі ноги. Дуже зворушливо звучала ця пісня у його виконанні. Говорив, що захоплюється і симфонічною музикою.
Любив жарти. Запам'ятались такі почуті від нього висловлювання: «Оптимісти вважають, що ми живемо у найкращому із світів, а песимісти — мабуть, що так воно і є» (з польського гумору); «Глубоко предан родной коммунистической… партией» (мабуть, його власний винахід – пародія на поширений пропагандистський штамп). Розповідав якось, як він доводив комсомольським працівникам необхідність створення міського молодіжного клубу. Останній аргумент Стуса – це повинно полегшити роботу КДБ у стеженні за молоддю. Підсумки не дуже цікавої дискусії з національного питання міг підвести словами: «Існує рівно 1000 способів обдурити хохла». У спілкуванні з нами міг і погарячкувати, але завжди старався вислухати співрозмовника і ставився до опонента доброзичливо. Характерна в цьому розумінні розмова відбулась у нас пізніше, після його повернення з тюрми. Наші думки відносно одного політичного діяча (П. Ю. Шелеста), якого я дещо ідеалізував, не збігалися. Я стояв на своєму. Почув у відповідь: «Ти мене не переконаєш. Знаю, що ти багато про це передумав, але я думав ще більше. Для цього, як ти розумієш, у мене в тюрмі умов було більше».
Багато працював, часто бував на різних літературних вечорах, додому, як і всі ми, повертався пізно. Літературою, можна сказати, він жив круглодобово. Його вечірнє з'явлення іноді перетворювалось у своєрідний ритуал.
Ми, бувало, сидимо в одній із кімнат на «семінарі». Чуємо, як відчиняються вхідні двері, починає доноситись досить голосне бурмотіння. Воно на деякий час припиняється (Василь зайшов на кухню або ще куди-небудь), а потім знову продовжується. Нарешті, відчиняються двері, бачимо знайоме обличчя. Не розуміє, чому ми сміємось. Він уже в той час писав і власні вірші, але ми про це не знали. Ботанік В. Осетров, сусід по кімнаті, згадував пізніше, що Василь одного разу пробував йому почитати свої вірші, але був висміяний. Володя був людиною просто-таки енциклопедичних знань у багатьох галузях науки, мистецтва і літератури, крім художньої, якою зовсім не цікавився. Василь часто про нього згадував із симпатією, разом зі мною був у Володі на весіллі.
Сам я літературою цікавився більше. Любов до Шевченка, як і народна пісня, були ще від мами. Пам'ятаю, як у сьомому класі на районній олімпіаді читав напам'ять довжелезний «Сон». Пізніше мені довірили прочитати у школі знамениту колективну поему «Слово товаришу Сталіну від українського народу». Дуже любив слухати по радіо «Лісову пісню» Лесі Українки. Весь же основний масив української культури від нас був закритий — заборонений або гарно прихований за допомогою примітивних шкільних програм. Поступово почав зачитуватись російською літературою, підсвідомо засвоюючи разом з її незаперечними досягненнями також і «московську блекоту» — уявлення про «великий русский народ», про «великий русский язык», про другосортність власної культури. Наркотик легко проникав в організм, не захищений національним вихованням. Дуже пощастило, що я у своєму житті зустрів Стуса.
Пам'ятаю, як воскрес у мене інтерес до української поезії. Розповів я Василеві про один вірш, який випадково почув по радіо. Там були гарні, на мій погляд, слова: «На кладбище расстрелянных иллюзий покойникам нет места для могил». Він засміявся: «Це ж наш Симоненко. Цікаво, хто це вже встиг зробити російський переклад?». Взявся я за того Симоненка, та й не міг відірватись. Російська поезія завдяки Василеві знайшла у моїй особі ще одного шанувальника Пастернака. Кілька разів пробував підступитись до цього поета – і все безуспішно. Запитав якось Василя, що саме подобається йому. Не задумуючись, він почав читати по пам'яті: «Мой стол не столь широк, чтоб грудью всею...» І віз зрушив з місця.
У нього був своєрідний критерій оцінки поетичного таланту. Гарним вважався поет, який написав хоч одного вірша, але такого, що його хочеться запам'ятати.
Ішов 1965 рік. Почались політичні «заморозки», арешти і суди над дисидентами. За передачу за кордон щоденника Симоненка заарештували Івана Світличного, доброго Василевого знайомого. Василь разом з І. Дзюбою на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» виступив із закликом протестувати проти проведених арештів. Через деякий час його виключили з аспірантури.
Усі ми були стурбовані його долею і радили покаятись. Тоді ж я почув від нього: «Щоб врятувати засудженого до страти, треба лізти в петлю всім — вірьовка не витримає». Вперше в житті я побачив людину, здатну пожертвувати собою в ім'я своїх друзів і переконань.
Через кілька місяців він одружився і поселився в будинку своєї дружини на вулиці Львівській, недалеко від нас. Працював у різних будівельних установах. Я також залишив гуртожиток, одержавши «гостинку» у сусідньому будинку. З Василем знайомства не поривав, але зустрічались ми не дуже часто. Зв'язок з ним підтримував через нашого спільного знайомого, хіміка за фахом Леоніда Селезненка.
Заходили один до одного в гості, гуляли по святошинських вулицях, грали в шахи, іноді разом бавилися з його Дмитриком, що був дуже рухливою дитиною з гарно поставленим голосом. Виїжджали з наметом на мальовниче Корнинське водосховище, а також на річку Тетерів. Влітку 1971 року відпочивали на Прип'яті разом з Генріхом Дворком та багатьма іншими «знаменитостями», відомими в літературних та мистецьких колах, а також у КДБ. Усього було більше двадцяти осіб. Перебування В. Стуса на Прип΄яті гарно описане в спогадах Михайлини Коцюбинської.
Ще на Корнинському водосховищі я навчив Василя ловити рибу спінінгом, і він дуже захопився цим заняттям. На Прип'ять привіз велику, яскраво розмальовану блешню, яку досвідчений рибалка ніколи не купив би. Проте на неї почала гарно клювати риба. От підтяг він першу щуку до човна і питає, що робити далі – спінінг гнеться від великої ваги. Кричу, щоб він швидше витягав. Маестро перепитує, чи дійсно треба тягти, встає в човні на повний зріст і двома руками щосили піднімає спінінг. Щука зривається, описує в повітрі величезну дугу і падає в воду з протилежного боку човна. Як тут втримаєшся від сміху! Далі справи йдуть краще.
У таких поїздках усі розмови з Василем звичайно зводились до риболовлі. Винятком була хіба що наша перша поїздка на Корнинське водосховище, коли в невеликій компанії (був ще Селезненко) цілий вечір проговорили біля багаття, а потім перейшли до пісень. Невеликий концерт несподівано обірвався піснею «Ой на горі вогонь горить». Він сказав: «Ви знаєте, я так люблю цю пісню. Аж страшно подумати, скільки наших людей загинуло. Ми колись з одним знайомим заспівали її, а потім разом заплакали».
Ще пам'ятаю його бурхливу радість від їзди на велосипеді. Я якось заїхав до нього додому на велосипеді з моторчиком. Василеві навіть про звичайний велосипед годі було мріяти. Попросив покататись і цілу годину їздив по кругу, зачіпаючи землю своїми довгими ногами і по-хлопчачому викрикуючи від задоволення. Ледве вдалось відібрати велосипед, бо я кудись поспішав.
Про те, що Василь пише вірші, я дізнався в кінці 1965 року, коли він запросив мене на вечір пам'яті Симоненка, що відбувся в Політехнікумі зв'язку. Великий зал був переповнений. Головував І. Дзюба. Василь прочитав вірш «Не можу я без посмішки Івана», присвячений Світличному, який перед тим був заарештований. Вечір проходив під знаком протесту проти беззаконня, національних утисків, відродження сталінізму. Виступ Василя був ще одним його мужнім вчинком.
Ще приблизно через два роки я побачив у Селезненка інші Василеві вірші і прослухав магнітофонну плівку з записом його голосу. Це були в основному вірші, які ввійшли до збірки «Зимові дерева», що за допомогою Селезненка була згодом видана за кордоном. Я був уражений. Відчувався справжній талант. Відкривався незбагненний внутрішній світ поета, про існування якого я навіть не здогадувався.
Переписав вірші та магнітофонний запис його голосу. Про інші Василеві твори також дізнавався від Селезненка, який жив недалеко від мене. Та і відповідну розмову з Василем було якось незручно починати. Я просто почав ставитись до нього як до поета-професіонала. Одного разу приводив до Василя знайомого хлопця, що пробував римувати. Василеві, мабуть, не захотілось нічого запам'ятовувати з прочитаних віршів — ввічливо, але твердо сказав, що поетичного таланту не бачить.
Лише один вірш, «Колеса глухо стукотять», з яким потім була ціла історія, я переписав у Василя вдома. Запитав Селезненка, що був присутній, чи можна це зробити. Той відповів, що, звичайно, можна. Попросив переписати і йому, під копірку. Цей вірш був пізніше надрукований за кордоном у трохи зміненій редакції і з посвятою М. Зерову.
Колеса глухо стукотять, мов хвиля об пором. Стрічай, товаришу Хароне, з лихом, і з добром. Колеса б'ють, колеса б'ють, кудись торують путь. Уже додому не вернуть, додому не вернуть. Колеса глухо стукотять. Колеса стукотять, В Христа, в вождя, в усіх божат, і в мать, і в перемать. Москва, Гора Ведмежа, Кем, і Попів острів — шлях За ґратами, за вартами, розбухлий на сльозах. І знову В'ятка, Котлас, Усть-Вим, далі до Чиб'ю — Радсоцконцтаборів союз, котрий Господь забув. Диявол теж забув, тепер там править інший бог: Марксист, расист і людожер — один за трьох. Усть-Вим — Чиб'ю, Усть-Вим – Чиб'ю... Печорський концентрак Споруджує нову добу на крові і кістках.
Василеві вірші подобались багатьом моїм знайомим, але, звичайно, «Колеса глухо стукотять» я мало кому показував — боявся налякати людей.
У січні 1972 року разом з І. Світличним, Є. Сверстюком, Л. Селезненком, О. Сергієнком та іншими письменниками і науковцями Василя заарештували. Арешти були проведені і в інших містах України. Приводом для них був приїзд Ярослава Добоша — представника Закордонних частин Організації українських націоналістів. Добош нібито збирав політичну інформацію і давав за це гроші. Це була гарно спланована провокація у сталінському стилі.
Я тоді проживав, як і раніше, в «гостинці», але вже з дружиною і двомісячною дитиною. Тяжко і невиліковно захворіла моя мама, а я був єдиним сином. Хоча особливих гріхів перед радянською владою за собою не відчував, різні там самвидави вирішив на всякий випадок знищити. Для цього увечері склав усе в окрему папку. А рано-вранці прийшли працівники КДБ, представились і запропонували підписати якийсь папірець. З трудом вивів закарлючку, бо дуже тремтіла рука, думав – ордер на обшук. Папка з самвидавом лежала поруч. Виявилось, що це запрошення до них. Одночасно в КДБ доставили Василя Гончарика та Броніслава Омецинського — наших із Селезненком та Стусом спільних знайомих. Кожного з нас окремо питали про Селезненка. Відповідаючи на поставлені питання, я підписав протокол такого змісту: вважаю Селезненка гарним фахівцем, самвидаву в нього ніколи не бачив, наші спільні знайомі – це Гончарик і Омецинський.
Мій співрозмовник вибачився, що мене потурбували, подякував за дуже важливу інформацію, дав на моє прохання номер телефону слідчого Селезненка, щоб я міг передати теплі речі. Після цього я сказав, що хочу дати свідчення і у справі Стуса, бо його доля мене турбує навіть більше, ніж Селезненкова. Слідчий відповів, що в моїх свідченнях потреби немає, бо Стус уже встиг себе достатньо охарактеризувати. Якщо ж я наполягаю, треба написати спеціальну заяву, але він цього робити не радить. Пізніше зрозумів, що їм усього-на-всього був потрібен зразок мого почерку.
Кілька днів думав, як допомогти Василеві — писати заяву чи виступити де-небудь на зборах. Аж тут вранці приїжджають на роботу і знову везуть до них. На цей раз допит тривав близько шести годин, без перерви на обід. Слідчі мінялись, ковтали якісь таблетки, нервували і періодично викрикували щось погрозливе. Питали про різних знайомих, а потім докладніше зупинились на Василеві.
– Вірші Стуса коли-небудь переписували? – Ні, не переписував. – А це що?
Урочисто виймають із конверта аркуш паперу із написаним під копірку віршем «Колеса глухо стукотять». Показують його мені, тримаючи на чималій відстані (дуже цінний речовий доказ).
– Це дійсно мій почерк.
Суд, на який мене викликали як свідка, відбувся у вересні того ж року. Приїхав відповідно до повістки вранці і довго тинявся біля приміщення обласного суду. Там же була Василева дружина Валя з сестрою, батько, знайомі. Був також Селезненко, якого перед тим випустили з тюрми «за недоцільністю суду». Познайомився і з іншим свідком — письменником Станіславом Тельнюком, який встиг розповісти мені багато цікавого про Тичину, зокрема про обставини публікування вірша «Партія веде». Тельнюк повинен був тлумачити на суді статтю Стуса про Тичину — «Феномен доби».
Нарешті викликали. Суд закритий: за столом суддя, прокурор, захисник, народні засідателі (дві жінки), якась жінка в залі (попередній свідок), за бар'єром Василь (як з хреста знятий), біля нього солдати, я — за кафедрою. Незабутнє прізвище судді — Дишель, чоловік років під п'ятдесят. Він уточнює мої анкетні дані і просить розповісти, що мені відомо у справі Стуса. Розповідаю — приблизно те, що говорив у КДБ. Розмову, що потім відбулась, зараз передаю якомога точніше.
— Як ви ставитесь до переписаного вірша? — Вірш мені сподобався. Він направлений проти культу особи. Окремі місця вважаю занадто гострими. — Всього-на-всього? А хто це, по-вашому, «марксист, расист і людожер»? — Мабуть, Берія. — Вам хіба не відомо, що Берія розстріляний як ворог народу? Який же він марксист? — Якщо вас не влаштовує Берія, нехай буде Сталін. — Скільки вам років? — Я вже говорив, тридцять чотири. — Сопляк... Сталин — это величайший марксист... Виродок... Вас виховали... Віддячуєте... Навести порядок залізною рукою...
Я багато чув про закриті суди, але на таке не розраховував. Стою і тіпаюсь.
— Таким, як ви, тільки дай в руки автомат — підете стріляти.
Подивився на Василя, стало соромно за свої образи на суддю. Вирішив не імпровізувати.
— Не бійтесь, стріляти не буду. А от ви, мені здається, таки пішли б стріляти.
Питаю прокурора, хто тут у них головує. Блюститель законності на суді відповідає, що головує суддя.
— А я думав, що, може, ви. Дуже погано, що головує суддя. Значить, його нікому зупинити? Ви ж бачите, що він ображає свідка, а це порушення закону. Я змушений припинити з ним розмову. Чи є до мене питання в інших членів суду?
Але Дишель не хоче припиняти розмову.
— Ви ще й ображаєтесь! Як треба буде, я можу висловитись ще краще. — В цьому не сумніваюсь, але думаю, що ви все-таки посоромитесь жінок. — Я накажу вас заарештувати за відмову давати свідчення. — Заарештуйте.
Кліпає очима і переходить до більш дрібних погроз.
— Ми напишемо в ВАК, і у вас відберуть кандидатський ступінь. — Пишіть. — Ми винесемо щодо вас окрему ухвалу і напишемо на роботу. — Давайте на цьому зупинимось: ви мені – окрему ухвалу, а я – скаргу в прокуратуру.
Дишель питає Василя, як він ставиться до сказаного мною про обставини переписування вірша. Василь цього не може пригадати.
Існує інша версія, викладена Селезненком, що нібито Василь сам запропонував нам той вірш. Те, що сказав я, Василь вважає більш імовірним, тому що у мене краща пам'ять, ніж у Селезненка.
Дишель «підчищає протокол»: пояснює іншим членам суду, що «марксист, расист і людожер» — це все-таки не Сталін, а Берія. Потім знову повертається до мене.
— А звідки видно, що цей вірш присвячений минулим подіям, а не сучасним? — Ідеться про тридцяті роки, тому що згадуються місця саме тодішніх таборів, а не теперішніх. Вираз «радсоцконцтаборів союз» свідчить про масовий характер репресій. Адже тепер, наскільки я розумію, арешти і суди не стали такими масовими. Чи, може, у вас є інші дані? У вірші вживається слово «вождь» без зазначення прізвища цього вождя. Це було характерним для тих часів щодо Сталіна.
— А Леніна хіба не називають вождем? — Лише разом з прізвищем.
Василь, попросивши дозволу у судді, запитав, чи не пригадую я, щоб він говорив про присвяту цього вірша Зерову. Суддя перебив його: «Не задавайте наводящих вопросов!» Я сказав, що ми з ним на цю тему не говорили, що сприйняв посвяту вірша репресованим взагалі. (Пізніше Василь пояснив, що він пробував допомогти мені на той випадок, якби до мене і надалі приставали з подібними питаннями.)
Дишель досить невиразно зачитує уривок із моїх попередніх свідчень: «Ви тут пишете...» Відповідаю, що згідний із тим, що написано, — вірш має певні недоліки, але не є антирадянським.
Нарешті сказав своє слово і прокурор. Він запитав, чи знайомий я з роботою Стуса «Феномен доби». Від розмов з ними до горла підступила нудота, захотілось розрядитись. Сказав, що саму роботу не читав, хоча її зміст мені відомий із розмов з працівниками КДБ. Запропонував його коротко переказати. Прокурор і суддя відповіли одночасно, що це не потрібно. Василь засміявся, а суддя оголосив перерву в засіданні.
Після перерви Дишель повідомив, що допит свідка закінчено, чи не заперечує Василь, якщо свідка, так би мовити, виставлять.
— Я вас не розумію. — Як це — не розумієте? Він має право залишатись у залі до кінця засідання, але ми маємо вказівку — не затримувати свідків, нехай ідуть працювати. — То навіщо ж тоді ви мене питаєте?
Відповіді не було. Я вийшов і розповів про суд знайомим, що мене чекали.
Через кілька днів оголошували вирок. За їхніми законами ця процедура повинна відбуватись на відкритому засіданні, навіть якщо суд був закритим. Проте мене спочатку спробували не пропустити. Сказав черговому міліціонерові, що я був свідком у цій справі, суддя обіцяв мені окрему ухвалу і може про це забути, коли не побачить мене в залі. Через деякий час пропустили. Пройшли також С. Тельнюк, Валя та Василеві родичі. Багато знайомих залишилось на вулиці.
Вирок прочитав Дишель. Василя звинувачували у виготовленні і поширенні віршів антирадянського змісту, статті «Феномен доби», листів з різних питань до партійного керівництва республіки, у зберіганні книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була Дишелем названа пасквілем на національну політику КПРС, в участі у комітеті захисту репресованих, у розповсюдженні анекдотів про «засновника радянської держави». Антирадянськими були названі близько двадцяти віршів, у тому числі й переписаний мною. Ухвала суду – п’ять років ув΄язнення і три заслання.
У напутньому слові Дишель сказав, що Стус своєю діяльністю займався систематично і протягом довгого часу, відмовився співробітничати із слідством і не визнавав своєї вини, хоча і «зробив до цього перший крок» — погодився, що окремі його твори могли бути використані, щоб завдати шкоди радянській державі. Це нібито дозволило суду дещо пом'якшити максимально можливу міру покарання. Він додав, що політичні злочини — це особливий вид злочинів, що велике значення має майбутня поведінка в'язня, що наше справедливе і гуманне правосуддя може і скоригувати міру покарання в той чи інший бік.
На Василевому обличчі промайнув вираз розгубленості і незаслуженої образи. Він, майже не відриваючи погляду від Валі, попрощався з присутніми, не звертаючись персонально, і сказав, що ні до кого не має претензій.
Про становище Василя в тюрмі та на засланні я дізнавався від його дружини, а також від Рити Довгань. Зайшов до нього, коли він повернувся. Василь жив тепер на новій квартирі на вулиці Чорнобильській, що її одержала Валя як компенсацію за знесений під іншу забудову старий будинок. А я отримав квартиру в Академмістечку — знову недалеко від Василя. Прийшов до нього без попередження, в один із вихідних днів.
На мій дзвінок відчинив двері сам господар – бадьорий, загорілий, обвітрений. Я аж розгубився, бо знав про нелегке життя в тюрмі та на засланні, про хвороби, зроблену операцію на шлунку, пошкоджені ноги. Василь засміявся: «Ти, мабуть, уявляв мене схожим на скелет? Бачиш, як про нас дбала радянська влада. Правда ж, маю непоганий вигляд? Заходь, радий тебе бачити».
За чаєм говорили про роботу — мою теперішню і його майбутню. Він її шукав через бюро працевлаштування. Був під адміністративним наглядом, після дев'яти вечора зобов'язаний бути вдома. Згадуючи Дишеля, пограли в шахи. Він програв кілька партій підряд, але не засмутився, пояснив це відсутністю тренування. Запропонував випити по чарці коньяку — єдиного напою, що дозволяли лікарі. Почав розповідати про тюрму і заслання.
Я ще раз зрозумів, як мало його знаю. Він і в тих умовах боровся – мужньо і послідовно. Єдиним способом боротьби з хамством і свавіллям адміністрації була голодівка. «Я не спускав їм ні на волосину», – з гордістю сказав Василь. Існував нелегальний зв'язок з «великою зоною», як політв'язні називали СРСР.
На прощання Василь запрошував ще заходити. Він у зв'язку з наглядом не має можливості часто ходити в гості, а за людьми скучив. Його, звичайно, знайомі відвідують, але часто це роблять з оглядкою і з таким виглядом, наче своїм приходом здійснюють подвиг. Пропадає всяке бажання розмовляти.
Всього ми зустрічались із Василем у той час разів з десять: більше у нього вдома, один раз на квартирі у Г. Дворка, два рази він ненадовго заходив до мене. Приводів для відвідин вистачало: дати інформацію про можливу роботу, взяти якусь книгу, принести потрібні йому газету чи журнал. Кожного разу засиджувався в нього по кілька годин. Багато про що переговорили — не бачились вісім років. Найбільше було розмов про літературу (Тичина, Рильський, сучасні українські поети, Достоєвський, Пастернак, Вознесенський, Солоухін, Галич, Висоцький, Рільке, Камінґс). Одного разу влаштували своєрідне змагання — читати по черзі (і майже по пам'яті) Вознесенського. Він почав з «Осени в Сигулде», заразивши і мене цим віршем, а я йому «відкрив очі» на «Плач по двум нерожденным поэмам».
Відбулась невелика розмова про Василеві твори, яка почалась із жарту. Розвиваючи Василеву теорію «один поет — один гарний вірш», я сказав, що колись у одного поета (Л. Дмитерка) зустрів вірш, у якому відчув Василеві мотиви. Василь з радістю підтримав розмову. Подякував за моє гарне ставлення до своїх творів. Я сказав, що його поезія мені дійсно подобається і що він відомий як поет багатьом моїм знайомим.
Поговорили й про вірш «Колеса глухо стукотять». В його голосі відчувалась гордість і деяка поблажливість.
— Я, звичайно, розумію, що ти у своєму становищі не міг собі дозволити того, що міг я. Цей вірш я вважаю одним із найкращих. Я відстоював його до кінця, не визнав антирадянським.
— Цікаво, а який же вірш ти відстоював «не до кінця»? А я, Василю, тебе відстоював до кінця. А цей вірш був для мене, як кістка в горлі.
Про твори, написані в ув'язненні, майже не говорили, все переключались на щось інше. Можу пригадати лише вірш «Горить сосна — ізнизу догори». Василь сказав, що він по-новому осмислив відому народну пісню про Галю.
Одного разу я попросив його познайомити зі своїми новими досягненнями. Василь сказав, що це він ще встигне зробити, а тепер хоче мені показати «справжнє чудо» – одержаного у листі від Є. Сверстюка «Сервантеса». Ми довго обговорювали цей прекрасний вірш та по черзі переписували його для мене.
В кінці іншої зустрічі Василь сам запропонував почитати свої нові вірші, але я попросив його це зробити наступного разу, щоб послухати на свіжу голову і записати на магнітофон. Ця зустріч виявилась останньою.
Не було у мене морального права давати Василеві якісь поради щодо його поведінки, але одного разу не втримався. Дізнався перед тим, що він став членом правозахисного комітету –Гельсінської групи.
—Ти б, усе-таки, Василю, поберіг себе. Треба ж якось жити на світі. Адже нашим батькам було ще важче, ніж нам. Я тебе трохи не розумію — чи так уже тобі було потрібно вступати в той комітет. Ще однієї тюрми ти не витримаєш. І ніхто тобі не допоможе — крізь повна розгубленість. Невже ти не розумієш, що часи Ісуса Христа минули. В їхніх руках газети і телебачення, з героїв можна дуже легко робити злочинців. Люди гинуть, а вони лише сміються. — Я все це розумію, ні на кого не розраховую. Такі, як ми, кому за сорок, вже у всьому зневірились. Потрібно, щоб виросло нове покоління. Членству в тому комітеті я особливого значення не надаю, я туди не рвався, мені запропонували, і я погодився, не мав права відмовитись. Мабуть-таки, за нас скоро візьмуться. Ти ж знаєш, що «академіка» (Сахарова) вже вивезли в Горький. Як сказав один мій знайомий, «демократическое движение свою задачу выполнило». А щодо даремних жертв — то ти неправий, я багато про це думав. Смерть людини ніколи не проходить безслідно. Тюрми я вже давно не боюсь. В ній мені не так уже було й погано. Умови для написання віршів, можна сказати, ідеальні. А от як ви тут можете спокійно жити? Дуже важко мені звикати до такого життя. Інколи думаю, що краще було в тюрмі. Взагалі, коли людина чогось боїться, то це вже не людина, з нею можна робити що завгодно. Я ж останнім часом і смерті перестав боятись, кажу тобі чесно. Яке це має значення, — коли померти — на кілька років раніше чи пізніше. Адже основна частина життя вже прожита. Що доля підкинула, те й треба винести.
Дізнавшись, що Василя знову заарештували, зайшов до Валі. Він відмовився розмовляти з представниками «кривавої антирадянської організації», про що було записано в протоколі обшуку. Приблизно за місяць до суду над Стусом у КДБ згадали і про мене. Відбулась, мабуть, формальна для них зустріч з незнайомим мені, досить молодим співробітником. Розповів йому, що для мене значить Василь, порадив не засвічуватися у ймовірному суді над поетом світового рівня. Коли Василя, судили, був у лікарні, про вирок (десять плюс п΄ять) дізнався пізніше. Але якби навіть своєчасно повідомили, то не знаю, чи вистачило б сили ще раз дивитись на нього в суді. Зрозумів, що більше Василя вже не побачу. Його просто відправили на знищення. На захист В. Стуса виступив Сахаров та деякі закордонні політики і правозахисники. Вершиною ж підлості щодо шельмування поета в СРСР можна назвати статтю в «Известиях» за 1983 рік.
(Перша публікація: "Камертон" (Вінниця), 1994 р., № 20 (26 травня), № 22 (9 червня).