Вінцасові Кузміцкосу
Холоднозорий присмерк приуральський зростав. Мороз ладнав органні труби, і сосни справжніми і знаними здавались, як провінційний театральний зал, де стільки лживих рухів диригента, де стільки нот і профілів фальшивих, але ніщо не може заглушити холоднозору і сувору вись Йогана Себастьяна. Ніч росла, і я на ній зростав. Гули вітри, тріщав мороз. Гули вітри. Тріщали покляклі віти у ялин. Частина безсонно кліпала одним червоним оком електролампи. Сновигав днювальний, ламаючи свій сон під чобітьми. Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат. І до убогої аптечки — Вінцас, наш батальйонний фельдшер, до реєстру дописаний — поміж бинтів і спирту, пірамідону, йоду, формідрону, мовчазний і врочистий, наче бинт. Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи, зшалілий, сновигав між довгих тіней, як скалків власної сухої туги, й рефлектори на стіну наставляв, де оживав на полотні фламандський пейзаж. Солдатська збіднена палітра темнішала в литовській ностальгії, і в Вінцаса — освітлену мішень — Чурльоніс поціляв голками сосон, йдучи гравюрним лісом. — Говори,— мене просив він,— говори! І мова про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле і Саломею тихо жебоніла, струмка тоненько жебоніла шпара, похмурий розважаючи пейзаж. А він, як бог, затиснений між стін, у герметичну схований каптьорку, незграбно простягав колючі руки, де півметрова Вілія пливла. — Розповідай,— просив він,— про Тараса… Підводив стелю Ґедимінів зойк, зростаючи під зорі. Шамотів колючий ліс Чурльоніса за вікнами та узбережна «Летува» шуміла. — Так та не так! — Він кидав свого пензля, грів інгалятор, підступав, відходив, і знову йшов, мовчазний, ув атаку на Рюїсдалем зміцнений бар’єр. — Тайга уральська — до Литви моєї болюче схожа. Оренбург. Шевченко. І стільки тут у мене земляків — аж до Печори. Справді бо — Вітчизна. Заснеш — і волохаті, як клубки, намотані віками, глухо бродять плоскінні сни. І в горлі волохатіє. Розповідай. Розповідай. Кажи ж! 1961-1964