Коли я один-однісінький

Коли я один-однісінький серед зелених снігів Приуралля, коли в казармі порожньо серед ліжок і пірамід, коли я стовбичу на цьому днювальному місточку самотній — на обидві земні півкулі, як холодна колодочка караульного ножа, Коли така далека-далека така миттєва, потойбічна майже, як спалах, вихоплений з ракетниці, швидко згасаєш на спиртовому полум’ї синюватого, майже непомітного уральського морозу, Заклинаю, немов клинок! Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні, на сімсот тридцять чотири «здрастуй», скажи, що ти мене любиш. Тільки скажи «люблю». Одне-єдине, кругле, вологе соковите, як плід біля вишневої кісточки, червоне слово. І я почую тебе. І я радісно посміхнуся тобі, нехай навіть засіпається моє підборіддя, враз розм’якле, як губи доброго притомленого коня. Скажи — тільки одне слово! Я нікому його не показуватиму. Коли ж до казарми повернуть друзі — я заховаю це слово аж під борлаком і, нахиливши голову, розглядатиму набряклу колодочку караульного ножа.