Дорога Вальочку, Дмитре любий!
Сьогодні неділя, 14 листопада. Сидів, читаючи прегарні нотатки Марини Цветаєвої “Искусство при свете совести“ (Литературное обозрение, № 10, 82) і думав про Вас. Певне, святкуєте великого, 16-річного Дмитра? Бо ж завтра буде ніколи — зранку й до вечора — заняття в Дмитра, в Тебе — робота. Читав, слухав прегарну музику — то Бах, то Шопен, то Бетговен — не кожного дня таку почуєш — і уявляв Вас, любі мої. Цікаво, Ви не відчували, що я був повен думами про Вас?
Ну, що ж, Дмитре. Подякуй мамі, яка Тебе народила на світ і радій, що дошанувався до 16-річного парубка. Так, Ти вже зовсім, зовсім дорослий. Дай Боже, аби був таким, як я Тебе хочу бачити — як Ти хотів би того й собі самому — розумним, чесним, правдивим, сміливим хлопцем. Великої Тобі путі, сину!
Що ж Цветаєва? Здається, все, що я писав Вам у своєму великому листі про неї (в липні писав, але листа чомусь сконфіскували), є в цій статті. Тобто, в ній така прекрасна самохарактеристика поетеси, що годі комусь таку зробити. А тієї статті — всього 3 аркуші, з них — половину займає порожнисто-необов’язковий (як то завжди у публіциста-Цветаєвої) текст. Зате друга половина — яка ж то розкіш. Здається, підписався б під кожним її словом, де вона провадить про поета і його місію. Наприклад: “Чем поэт духовно больше, то-есть, чем руки, его держащие, выше, тем сильнее он эту свою держимость (служебность) сознает. Вся работа поэта сводится к физическому исполнению духовного (не-собственного) задания. Равно как вся воля поэта — к рабочей воле к осуществлению (единоличной творческой воли — нет).
Искусство — это третье царство со своими законами, из которого мы так редко спасаемся в высшее (и как часто — в низшее). Третье царство, первое от земли небо, вторая земля. Между небом духа и адом рода искусство чистилище, из которого никто не хочет в рай.
Поэт — это ответ на до-удар. И не ответ, а — до-ответ.
Вещь поэта самоударяет — собой, самовопрошает — собой. Оттого рука поэта так часто и повисает в воздухе, что упор — во времени — еще не существует. Кто меня звал? Молчание. Я должен того, кто меня звал, создать, то-есть, — развить.
Правда поэта — тропа, зарастающая по следам. У него — разовые аспекты правды. Просто — укол в сердце Вечности.
Меня вещи всегда выбирали по примете силы, и писала я их часто — почти против воли. Каким-то вещам России хотелось сказаться — выбрали меня.
Поэта, не принимающего какой бы то ни было стихии, следовательно, и бунта — нет. Найдите мне поэта — без Пугачева! без Самозванца! без Корсиканца! — внутри.
Поэт — тот, кто и связанный бросится, кто и с воском в ушах услышит (Цветаєва обігрує сцену Одіссея, котрому співають сирени). Единственное отродясь непонимание поэтом — полумеры веревки и воска“.
А є, каже Марина, лже-поет — эстет, искусства, а не стихии глотнувший, существо, погибшее и для бога и для людей — и зря погибшее.
Одне слово — розкіш, розкіш, розкіш! Прочитайте, як дістанете “Литературное обозрение“ (№ 10, 1982).
У Пресі чогось аж не здибав. Мабуть, варто б прочитати “Память“ Чивилихина — добре, здається, читання, історичні мандри, правда, а не роман, але цікаво про праджерела стихії гуннів і т. д.
Радий, що Нобеля дістав Гарсіа Маркес. Майстер, що казати. Порожній “Аукціоніст“ у Всесвіті (№ 9, 10), слабенький Фріш “Синяя борода“, непоганий “Вечерний свет“ Гермліна (Иностранная литература, № 11, 82).
Валю, передплати мені, прошу, журнал “Київ“.
Тепер трохи про себе. Я Тобі пишу щомісяця, по 2-3 рази переписую листи — і не винен, що Ти їх не маєш. Бандероль Твою мав, 100 карб. мав так само. Дякую. Живу звичайно. Але знай, що на побачення не сподівайся. Одне, що воно нібито належиться не в грудні (як я рахував), а в травні 1983 р. (як вони кажуть). А друге — що його не дадуть. Отож, не приїзди. Я так хвилююся, аби Ти не приїхала в грудні — щоб не збавила задурно свого часу і т.д. Просив, щоб Тобі відбили телеграму, аби не приїздила. Не знаю, чи відбили (хоч обіцяв Журавков, начальник ВС-389/36). Але атмосфера поки така, що скоро не побачимося. І коли побачимося — сказати важко.
Про мене, дорога, не хвилюйся. Головне — я в дорозі. І — на своїй дорозі. А решта — то не так важливо. Потроху перекладаю, щось пописую, але надішлю Тобі лише два невеличких вірші.
Артюр Рембо, Моя циганерія
Руками по кишенях обмацуючи діри і ліктями світивши, я фертиком ішов Бо з неба сяла Муза! Її я ленник вірний, ото собі розкішну вигадував любов! Штани нінащо стерті? Та по коліна море! Адже котигорошку лиш рими в голові. Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі, а під Чумацьким Возом — банкети дарові. Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію. Роса на мене впала — а я собі хмелію, бо вересневий вечір — немов вино густе. І все капарю вірші, згорнувшись у калачик. Мов струни ліри — тіні (їх кóпаю, як м’ячик). Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!
І вірш Рільке “Осінь“, що Ти надіслала.
Спадає листя, падає з-за хмар, немов з небесного рясного саду. Воно спадає, сповнене досади. І з темряви, з ночей, із зорепаду розприскує земля останній жар. І нам опасти вже своя чергá. На себе глянь — ти губишся в ваганні. Та є Господь, що на дбайливій длані все впале милосердно зберіга.
Знай, що в жовтні я написав і Тобі, і на Донецьк (в рахунок конфіскованих листів). Твої листи (№ 28-32) дістав. Із Донецька мав у жовтні. Бандероль мені надішлеш на 16 січня 1983 року. Вклади окуляри (бажано сильніші, тобто, на 1,5 діоптрія). Бо ці заслабі — зір різко падає. А працюю я постійно, кожну хвильку вільну використовуючи. А решту — тютюн. Не клади такого тютюну, як Ти клала (чи то "Золоте руно", чи "Нептун"). Може, дістанеш люльковий набивний тютюн “Трубка мира“ (фабрика ім. Урицького, Ленінград). А взагалі — надто не клопочись. Проте "Нептун" — недобрий тютюн. Боронь-боже, не клади чаю. Не клади печива (зіпсується, як і в літній бандеролі). Уже краще яких травичок (липи абощо). А краще — тільки окуляри і тютюн (я курю люльку — і дуже радо курю, правда, не з Твоєї люльки - вона геть нездала!).
Цілую Тебе, Вальочку. Обіймаю, синку. Вітаю — дєдю, Шурину родину. Уклін — друзям. Не хвилюйся, кохана. Все гаразд.
Сердечне — Василь
15 листопада 1982 р.