15 січня1984 р.
Дорога Вальочку, дорогий синку!
Збирався писати в Донецьк, але Дмитрові обставини змушують мене писати до Вас.
Отож: лист Твій, сину, мені сподобався, як і попередній, літній. Я не знаю всіх обставин, що змусили Тебе покинути — при самім закінченні — технікум, але вірю Тобі, що крок Твій — добрий (хоча б уже тим, що відважний). Мені подобаються люди, що, як кажуть, “пруть буром“, тобто, мають свій норов. Ці люди — нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань (щасливі — здебільшого безхребетні, ті, що, як покірне телятко, дві матки ссуть). У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони
воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве). Тому конозистий філософ німецький і писав: “Ви, що йдете на смерть (може бути і не смерть, а мука — це я додаю), — люблю вас“. Так казав Заратустра, Зороастр. “Мудрість“ життя в тому, щоб пристосовуватися до умов. Хто не пристосовується — той не “мудрий“. Перших чекає поросяче щастя, других — орлина смерть. Обирай, синку, сам, що Тобі до вподоби. Сам я зробив — для себе — вибір. Твоє життя — є Твоє. Вибір Ти повинен зробити самостійно, аби це була Твоя воля, а не мамина чи дєдина чи моя. Просто мусиш знати, що Тебе чекає — на одній і другій дорозі. Перша дорога — дуже людна (як на прохідній у часи пік!), друга — майже безлюдна. Коли-не-коли перейде нею якийсь мучень — із дуже виразним обличчям і попущеними кутиками уст. Хочеш — продовжу? Власники поросячого щастя мають мрію: от би туди, де орел літає (тільки б без мук!). Орли відчувають постійну спокусу: от би зазнати земного щастя, тільки без п’ятачка на носі! Отака, бач, діалектика життя.
Моя думка така: усе це не біда — і незакінчена 10-річка, і полишений технікум.
Може, в Тебе моя натура: всюди Тобі невговтно. Я, принаймні, ніколи не мав роботи до душі, а все тільки — про шматок хліба; добре мені було тільки за письмовим столом, серед дорогих книжок, перед папером, на самоті. Може, в Тебе натура бабусі Їлинки — така ж крута? І, може, вона дісталася Тобі разом із високими достойностями бабусі — винятковою чесністю, людською багатою суттю, правдивістю, надщирістю, величезною працьовитістю. Коли б так — то дай, боже! Мамо-Валю, довірмося самому Дмитрові. Він, здається, недурний хлопець. Що я можу сказати Тобі, Дмитре: може бути й такий варіант — вчись на електрика, це добрий фах, вивчай свою справу достеменне. Я Тобі скажу: то не дуже мудро, коли діти, гравши в дитинстві “в класи“, грають у них ціле життя: 10 класів — вуз — робота — одруження — пенсія — телевізор — доміно. Може бути й інакше: спочатку військо, потім 10-річка, вуз. Зрештою, вузу може й не бути (Горький і Бажан вищої освіти не мали). Насамперед, сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти — це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод. Будемо вважати, що Твоє “розлучення“ з технікумом — то перший іспит, який Ти витримав із честю на право бути самим собою, а не таким, як усі. Масштаб людини визначається мірою її волі. У житті буває і так, коли свиням набридає хрюкати, а орлам літати. Тоді вони міняються місцями: свині починають літати, а орли хрюкати (їм забракло волі старої, вони втомилися чи навпаки — збурилися). Чи надовго? Тут тисячі варіантів життьових, перераховувати не буду.
"Ти — це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод... Масштаб людини визначається мірою її волі..."
Коли Ти матимеш свій характер — щоб був по Тобі і щоб був міцний, то буде найважливіше — за всякі там університети. Бо характер — це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, він витримає будь-яке навантаження. Людський характер, правда, на відміну од будівлі, виробляється чи не на все життя. Кожен великий іспит життьовий показує, чого вартий підмурок. Він може зруйнуватися — коли слабкий (орли стають свиньми), може підруйнуватися, а може не тільки витримати все, а ще й зміцніти. Як на мене, люди зі своїм характером без вищої освіти кращі за людей
із ромбом, але без характеру. Скількохйолопів я знав — навіть із вченими ступенями, скількох горе-письменників, чиї твори й кури не хочуть грабати, не те — люди читати. Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше — телевізор, машину, дачу, штани, професію — має!). Це гарба сіна, сяк-так наваленого на купу, під якою пищить, як руда миша, квола натурочка маминого мазунчика — хай навіть і з сивим волоссям на голові. Це — вкрай безнадійний варіант людського існування, бо тут уже ніхто не порятує — коли немає самого себе. А коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця — і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна.
Хочу, щоб Ти був схожий на башту, а не на гарбу сіна. Може, й так: ти працюєш електриком, закінчуєш вечірню середню школу (до війська чи після нього — байдуже), закінчуєш вечірній (чи заочний) вуз. Ці заняття — екстерном — ощаджують багато часу, звільняють од зайвої лектури і т. ін. Ти читаєш і вчиш лише те, що Тобі треба, а не те, що мусиш за програмою. Правда, при цьому Ти втрачаєш середовище студентів, але це середовище можна знайти й самому — і не гірше. Коли виключно ревниво поставитися до своїх друзів, щоб не було пустих, а були справжні, цікаві, мудрі, чесні друзі. Я чогось вірю в Тебе, сину. І, може,
"...мені навіть до душі, що Ти “викидаєш коники“, а не йдеш уторованою дорогою..."
мені навіть до душі, що Ти “викидаєш коники“, а не йдеш уторованою дорогою. Тільки стережися гнилизни, штучності “гопля-ля-молодечості“ (коники викидають і хулігани, злодії, веселуни з транзисторної радості, всяка непотріб). Хай Тебе вбереже од таких “коників“ Твоя чистота. Будь чистий — за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі — коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це — як самосповідь. Хочу, щоб мама-Валя не робила трагедій з приводу Твоєї утечі з технікуму (думаю — вона їх не робить). Хочу, щоб мама-Валя вірила, що наш Дмитро — це єдине золоте яблучко з біло-рожевої яблуньки нашої — виросте на Остапа, а не Андрія, як казав Гоголь. Я вже Тобі радив, сину — вести щоденник? Веди його. Це виробляє стиль, спонукує до глибшого думання. Нехай це буде щоденник Твоїх почувань, емоцій, думок. У ньому Ти ніби стаєш жити в двох особах: той — що живе, і той, що спостерігає за собою. Ніби існуєш у двох проекціях. Це ніби перше збагнення Вічності, таємниче циганське дзеркало, яке ворожить, нічого ясно не кажучи, а тільки натякаючи (знаєш мову ворожок?).
Втішила мене згадка, що Ти зачитуєшся Б.Л.Пастернаком. Це — геній. Вчи його вірші напам’ять, повторюй про себе — під кожен настрій, аби розжувати, розчовпати, що це геній. Який він майстер — душі! Яка чудова його любовна, пейзажна лірика, лірика особистості. Для мене, мабуть, є три поети: Гете (цей — най-найбільший із усіх, але з перекладів Ти його не відчуєш), Рільке і Пастернак. Ану, прочитай у “Києві“ (№ 12, 83) молодіжну повість про грузинів — як вона Тобі? Чи зміг би Ти цікавіше розповісти про психологію свого віку, психологію підлітка-парубка?
"Для мене, мабуть, є три поети: Гете (цей — най-найбільший із усіх...), Рільке і Пастернак".
Про цей вік колись прегарно писали Л.Толстой (Детство, Отрочество, Юность), Селінджер (обов’язково прочитай його оповідання і повість “Над пропастью во ржи“), кілька чудових оповідань написав В.Распутін (“Наш современник“ 1982-3 рр., які номери — забув). Із сучасних російських письменників читай Ч.Айтматова, В.Распутина, В.Шукшина, Ю.Трифонова, Ю.Бондарева. Варт було б прочитати пізнього М.Пришвіна, “Люди, годы, жизнь“ И.Эренбурга. Прочитай “Иудейскую войну“ Лиона Фейхтвангера (це три великі прецікаві романи). Із сучасників українських, що друкуються, варті Ю.Щербак, Р.Андріяшик (з яким Ти грав у шахи), Г.Тютюнник. Інших можна проглядати — заради мови. Треба знати Франка (вірші, велику прозу, поеми, особливо — “Мойсей“, “Похорон“), Лесю Українку (драми). Дуже хочу, аби Ти прочитав і полюбив Альбера Камю — цей найулюбленіший мій прозаїк — особливо “Посторонний“ і оповідання-нариси. Прочитай “Очима клоуна“ Г.Белля. Але більше налягай на англо-американську прозу і поезію — вони, здається мені, найдозріліші. Я заздрю Тобі, сину, що Ти можеш читати “Біблію“ — цю найпоетичнішу і наймудрішу книгу з усіх, які є (незле, аби прочитав і “Коран“). Читай Шекспірові драми, Достоєвського (насамперед Идиот, Братья Карамазовы, Бесы). Читай драми Г.Ібсена і Теннессі Уїльямса. Для вивчення іноземної мови добре було б придбати магнітофон. Коли у Вас скрутно з грішми, може, я згодом вишлю яку копійку (зараз не можу, бо треба оплатити залізну щелепу-міст, яку я, беззубий, носитиму скоро). Аче, Дмитре, читай японську прозу (передусім — Кобо Абе, Ясунарі Кавабату, Кендзабуро Ое, Акутагаву Рюноске), читай їхню лірику, читай про їхню філософію дзен, як і про індійський буддизм і китайський даосизм. Читай філософів-стоїків, Монтеня, Боссюе. Прочитай книгу: Р.Коуэн, История жизни, Київ, Наукова думка, 1982, книгу: Дж. Силк, Большой взрыв (і перша і друга обом Вам — по зубах; у другій — про те, як усесвіт вибухнув із маленького атома — 12-15 млрд. років тому). Регулярно в якому-небудь читальному залі проглядай такі журнали як “Київ“, “Вітчизна“, “Жовтень“, “Наука і суспільство“, “Наука и жизнь“, “Вопросы литературы“, “Знание — сила“, газети “Книжное обозрение“, “Аргументы и факты“, “За рубежом“.
Добре, що Ти побачив фільми Тарковського. Заздрю Тобі — це великий майстер. Як і в літературі, в кіно не так багато великих творів. Погані фільми дивитися — шкідливо, як і погані читати книги. Вони зменшують, а не збільшують читача. Краще вже — кудись у парк, ліс, на озеро, в концерт. Бійся телевізора, продивляйся тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них — любов до телепередач.
"Погані фільми дивитися — шкідливо, як і погані читати книги. Вони зменшують, а не збільшують читача".
Ну ось, поки все. Тепер трохи про себе. Прошу Тебе, Валю, повідомити, на якій пошті і якого числа Ти зробила передплату Культуры, Науки и общества, Перспектив, бо на штемпелі не видно. Це важливо на випадок можливих рекламацій. По-друге, я не дістав Твого листа № 51. Чи писала Ти його? Це мав бути лист про святкування 17-річчя Дмитра, про яке я не дістав ні словечка. Далі: попрошу Дмитра в перспективі дати лад стелажеві, тобто зробити дерев’яний, зручніший до користування.
Ще: попрошу переписати мені вірш О.Олеся “Співають, плачуть солов’ї“ (я співаю його, а всіх слів не знаю), а маму Їлину прошу слів “Добрий вечір, пане-господарю“ (колядка) — теж слова підзабув. А ця колядка так пахне мені дитинством! Попрошу знову — якісні фотокартки мами, Марусі, Тані. Здоровлю Марусю з Днем народження — найліпші зичення шлю.
У мене такі новини: всі вірші забирають і кладуть у каптьорку за зоною. Що не напишу — все в кращому разі буде там, тобто його я побачу аж при виїзді на заслання (в гіршому випадку — сконфіскують).
Чуюся по-старому. Зняли мірку на зуби — вставну щелепу матиму, дуже міцну, з заліза. Новин нема поки. Що попереду — побачимо ближчим часом. Поки нічого, крім листів, мені не висилайте. Читаю листи Лесі Українки — і вкрай захоплений ними. Винятково захоплений. Була б змога — щось би більше написав на їхній основі. Наприклад, “Уроки Лесі Українки“. А так — тільки мрію про це на самоті своїй, яка, на жаль, скоро закінчиться. Дещо змарнів, але то мені до лиця, здається.
Дмитре, уживай кличної форми в листах (тату, а не тато), аби я чув, як Ти кличеш, і міг гукнути “Чую, синку, чую!“. Пишіть до мене (і Ти, Валю, і Ти, Дмитре) не рідше щомісяця (Валя, спасибі їй, пише частіше). Уклін родичам усім, друзям. Не сердься, Валю, що цей лист — для Дмитра: така вже оказія. Наступного писатиму на Донецьк, бо й так заборгував дуже перед мамою-Їлиною. Десь у листопаді сконфіскували листа од Є.Сверстюка. Жодного листа, крім як од родичів з Києва і Донецька, не маю. Отже, писати мені просто не слід — хай це друзі знають.
Не турбуйтеся мною. Хай, Валю, Дмитро водить Тебе по парках, філармоніях, художніх майстернях, добрих гостях, добрих кіно. Хай Вам кухня не докучає: пустіть її на повне самообслуговування. Увесь вільний час — живіть повним, насиченим, цікавим, змістовним життям. А мені звітуйте про нього (Ти, Валю, геть нічого не пишеш про ті сотні дрібниць, які Тебе оточують, а мені так цікаві). Я часто дивлюсь на Ваші карточки — і розмовляю з Вами, усміхаючись, із великою любов’ю.
Дякую Вам, що Ви є — мені. Пишіть регулярно до бабусі Їлинки. Маруся написала, що бабуся Їлинка мала багато новорічних різдвяних поздоровлень. Мені то було дуже приємно читати: все менше плакатиме за сином, який так само чується щасливим, як і раніше. Сумним, правда, щастям.
Але веселе щастя — порожнє і плитке, а сумне — змістовне і глибоке.
Цілую Тебе, Валю. Обіймаю, сину — Ваш брат Василь